На Європейській площі стоїть монументальна будівля готелю «Дніпро». Ця споруда є стриманою в архітектурному плані, там немає великої кількості прикрас чи незвичних деталей. Але за такою досить спокійною зовнішністю криється цікава історія.
Перша будівля на розі Хрещатика та Грушевського, на Царській площі (а так в дореволюційному Києві називалась Європейська) з`явилась завдяки мрії. Один відомий в ті часи співак та диригент Дмитро Аргенєв-Слов`янський вирішив залишити Москву та переїхати до Києва. Це місто його приваблювало більше.
У Києві митець задумав втілити в життя амбітний проект. Він вирішив побудувати великий будинок для виступів свого хору та музичної просвітницької роботи в цілому. І це мав бути не ще один театр, а місце, де б зупинялись співаки та музиканти під час гастролей, де б були аудиторії для проведення лекцій, і велетенська концертна зала на 5000 місць. Для того, щоб втілити свої ідеї в життя, Слов`янський звернувся до архітектора Миколи Казанського.
Той розробив проект красивої 4-ьох поверхової будівлі у псевдоросійському стилі. Почались будівельні роботи. Звісно, створення музичного просвітницького центру у центрі Києва це дуже благородна мета. Однак, її реалізація вимагає багато коштів. Дмитро Аргенєв-Слов`янський невтомно гастролював, щоб заробити достатньо грошей. Але в нього не вийшло.
Коли були зведені стіни, гроші закінчились. Недобудову продали з аукціону. Музикантові не вдалось втілити в життя свою мрію. Проте історія будинку лише починалась. Його викупила княгиня Анна Абамелек. А потім жінка перепродала нерухомість купцю Борису Рабіновичу. Взагалі, якщо подивитись на прізвища володарів маєтків у центрі Києва наприкінці 19, на початку 20 століття, то там буде дуже багато єврейських прізвищ. Але повернемось до будинку Слов`янського.
Рабінович хотів отримати зиск зі свого придбання. Тож він переробив одну велику концертну залу на три менших, по 800 місць кожна. Також там були квартири для оренди та ресторан. Ззовні будівля була красивою, вишуканою, з казковими куполами та архітектурними прикрасами.
Бізнес-схема Рабіновича спрацювала, і він отримував хорошу ренту. Приміщення на Царський площі орендували Військове зібрання, Комерційний клуб, польське громадське товариство «Огниво», Товариство взаємної допомоги прикажчиків, бібліотека і багато інших.
Не дивлячись на те, що власник змінився, кияни і досі називали споруду «Дім Слов`янського».
А потім в Київ прийшла радянська влада. Спершу у будинку знаходились клуб «Радпрацівник», комітет Спілки Робітничої Молоді та Дім оборони ім. Фрунзе. Так тривало до середини 30-х років.
Коли радянська влада понищила в Києві старовинні церкви, прийшла черга і світських споруд. На будинок Слов`янського були плани. Там хотіли влаштувати Дім оборони, де б проводився вишкіл свідомих радянських громадян. Головне завдання установи полягало в «пропаганді серед населення ідеї про необхідність підсилення обороноспроможності країни, масова пропаганда військових знань серед трудящих міста та села». Батьківщина-мати кличе, одним словом.
Споруда прикрашена шатрами не відповідало ідеологічному напрямку установи. Тож була проведена перша реконструкція. Її доручили архітектору Павлу Альошину.
Всі архітектурні прикраси зняли, були пробиті нові вікна та добудовані сходи. Але результат виявився дещо жалюгідним. Будівля не стала монументальнішою, чи соліднішою. Навпаки, вона обідніла, виглядала типово та стандартно.
Тоді дім просто знесли для того, щоб побудувати новий. Проект розробив архітектор А. Лінецький. У 1937 році Дім оборони почав працювати. Споруда була монументальна, стримана. Прикрашена радянською геральдикою. На розі знаходилась невелика вежа. Все відповідало духу тоталітарної, мілітаристичної держави, якою і був СРСР у 30-х роках.
Цікаво, що у вестибюлі поставили бюсти відомих радянських маршалів. Проте кількість скульптур постійно зменшувалася, коли маршали впадали в немилість і ставали жертвами репресій.
А потім настала Друга світова війна. Дім оборони був підірваний, як і решта Хрещатика.
У 1964 році під керівництвом Віктора Єлізарова був збудований сучасний готель «Дніпро». І про попередні життя цієї будівлі вже нічого не нагадує.
Автор: Марина Пєтушкова
для ІНФОЛАЙФ
