5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Юлію Кухарчук. Її оповідання “Нічне авто” отримало диплом 3 ступеня.
Нічне авто
Видихнув образу разом з цигарковим димом. Звичка ображати людей шкідливіша за паління. Запевняв, що бореться з нею. Може й так, та поки що вона долає його. А шкодить мені. Все не звикну ніяк до цих болючих слів, що дають ляпаса в розмові. Якось завжди неочікувано, мимохідь. Сьогодні вирішила не замовчувати свою невдоволеність, не придушувати самолюбство долонею терплячості заради великого почуття. Набридло… Вирішала серед ночі повернутися до себе. В квартиру, що вже подумки іменувала колишньою. Там самотньо та тісно, і завжди ми з нею в суперечках температурного режиму, незрозумілих звуків та натиску води. Все це дрібниці, проте мені є куди поїхати…
Листопад видався меланхоліком. Ранні холоди з мокрим снігом та хлюпанням під ногами. Вітер в лице та тяжкі хмари, що вперто чіпляються за багатоповерхівки міста. Я за кермом, по склу стукотять рідкі краплини, інколи липне жалюгідне листя. Колись давно я мріяла про такі мандрівки через спляче місто. Романтика розмитих світлофорів й незвична тиша самотніх вулиць…Та сьогодні поїздка з присмаком чорного шоколаду. Насолоди не відчуваю, роздивляючись сонне місто.
Вона стояла обабіч дороги, біля мерехтливого ліхтаря. Високе тонке дівчисько. Об’ємна курточка й вузесенькі джинси. Лице ховається в плетений шарф. Беззахисна, тремтлива фігура на тлі загрозливої напівтемряви…
Бажання врятувати її виникло раптово. «Куди тобі?…Майже по дорозі…Які ще гроші? Так довезу….»
Ще зовсім молода. Зняла шарф, звільнила довгі біляві коси. Тремтіння зникло не зразу, від неї пахло дощем та лавандою – дивне поєднання. Й ситуація для мене дивна.
— Куди їдеш?
— З хлопцем миритись.
— Зірвалась серед ночі….
— Мені одногрупниця подзвонила… Розповіла, що до Романа…Мого Романа! Чіпляється Марина. У них вечірка зараз, багато народу… А ми нещодавно з ним посварилися. Ось я і вирішила- бігом туди.
Обличчя її не бачу, та відчуваю, що очі плачуть. Голос стриманий. Сильна, й сама ще своєї сили не знає. Недосвідчене дівчисько. А колись буде впевненою жінкою. Хоч би малою ціною, без зайвого досвіду…
— А він який?
— Скоріш за все , звичайний. Для мене-найкращий. А от подруга моя вважає, що бабій…
— То може так і є?
— А може заздрить вона просто?
— А посварились з ним чому?
— Приревнувала його до знайомої дівчини в кав’ярні…
…Пауза затяглась. Мені багато хотілося розповісти, ще більше повчати та приводити приклади з власного життя. Але…Мене не почує дівча, що серед ночі біжить хлопця, який не чекає її. Бабій. Або ж просто зовсім молодий парубчина, що пізнає життя на дотик та смак. Формує свій досвід і має на це право. Та й хто я, що можу повчати? Везу незнайомку на невідому адресу, щоб відстрочити повернення в мовчазну квартиру, й не думати про того, кого залишила годину тому…Теж найкращого. Вона біжить і я теж. Та мій біг в іншому напрямку, хоч і крізь ту саму ніч…
— Ти впевнена, що хочеш туди, на вечірку?
— Так, звісно…Думала зловити таксі, а тут ви…Несподівано…
Вона зникла за дверима, що заскиглили хворою пружиною. Я деякий час не наважувалась поїхати. Чекала, що врятую закохану білявку. Починаючу жінку. Чому мені не все одно? Скільки навкруги кохання й тих дивних стосунків, що цим величним почуттям прикриваються.
Можливо тому, що у мене реакція на підробку або брехню така сама, як на харчове отруєння . Навіть на фізичному рівні нудотно стає. Може, й через те , що знову хочу з кимось перемовлятися посеред зоряного пилу й дзеркального асфальту.
Чи п`ять хвилин минуло, чи година , я не хотіла дізнаватись. Просто нарешті відчула здатність залишити двір з кремезними кленами, де худе дівчисько набирається досвіду.
Холод. Жовтувате світло мерехтливої лампи. Я дома. Стіни ще вужчі стали. Чи то жалюгідна спроба обіймів нудьгуючої квартири? Вода плюється та фирчить – двобій зі старим краном розпочато. Скоріш до телевізору – потрібні голоси. Ніякої тиші. Необхідно перекричати мої галасливі думки, що провокують сумніви та сльози . Плакати не буду. Кухонні шафи порожні . Лише в одній коробці пакетик ромашкового чаю. Ось він – мій шанс зігрітися, ковток за ковтком розчинити присмак впертої гіркоти.
Я знала, що він телефонуватиме. Крізь сон відчула , як кличе мене крізь простір стільникового зв’язку.
— Ти вже заспокоїлась ?
Ну, звісно . Ні краплини спокути. Ніяких вибачень. Голос його рівний.
— Я спокійна . Та образи, наче ляпаси. Після них боляче, й знак залишається…
— На чому?
— Дивлячись , куди поцілили.
— Ти ще не прокинулась . Якісь дурниці говориш.
— Ні-ні. То ти просто мене не розумієш. Знов не хочеш чути.
— Ці заїжджені вислови з жіночих телешоу. Є важливіші речі в житті людей. Звідки ці безглузді поняття про дурнів-чоловіків, які не дочувають? Порозумітися можна, якщо є бажання. Це ж зрозуміло .
– В обох . Коли бажання в обох.
Він мовчав. Знає, що я не вмію рівно сприймати паузи. Завжди заповнюю їх – питаннями, простими реченнями , а там й до виправдання його зухвалості недалеко. Звикла горнутися до нього.
— Коли тебе чекати? Чи краще так – зателефонуй, коли прокинешся остаточно. Ти ще якась дивна.
Вихідний цього разу не обіцяв відпочинку . Коли серце ніби під цеглиною , а власна квартира випробовує холодом , хочеться бігти у справах, по роботі, їхати терміново у віддалену частину міста. Байдуже, з якою метою. Аби не завмерти у коконі з суму й ковдри. Є люди , які можуть прихистити на деякий час у своєму затишку. Але розповідати про те, що не вкладається у звичайний набір слів, тяжко. Заспокійливі фрази тоді неминучі. Вони розбурхають ще більше неспокій у грудях та думках . Сьогодні не ризикуватиму – сльози вже зовсім близько. А той , що зміг стати важливим, далеко.
День, просякнутий дощем. Сонце крізь слабкі сірі хмари. Година за годиною. Прибирання , магазин, обід в кав‘ярні з подвоєною порцією міцної кави. Зачекалася вечора . Поступова темрява викликала повільне полегшення , незрозумілі очікування . Чому так? Та розум не завжди дає розгорнуті пояснення, значущі для внутрішньої рівноваги.
Місяць повнощокий, з перламутровим сяйвом на тлі матового неба. Земля вже не відображає мерехтливі кольори-асфальт сухий , безбарвний. Я знову за кермом. Дорога веде до важливої цілі, правда, ще не сформульованої чітко. Натискаю педалі легко, впевнено граю кермом на розгалуженнях напрямків. Завжди кажуть, що потрібен час, коли людина у розпачі чи на порозі вимушених змін . Він , мовляв , розставляє акценти, крапки , наголоси по своїх місцях . Я згодна , це правда . Та скільки триватиме процес перезавантаження колажу минулого у день сьогоднішній- невідомо. Хочеться миттєвості й готових відповідей. Чи хоча б підказок. Темне місто знову вмовляє мчати крізь його візерунки вулиць. А я вирішила повірити й занурилась в ще молоденьку синю ніч.
Автобусні зупинки спустошені. Втомлене місто грається в примару. Та мені не моторошно. Легкість з додачею очікування. Вигини шляху заспокоюють та вдихають спокій у нещодавно напружене тіло.
Коло. Друге. Третє. Слухаюсь світлофорів . Знаки добре знаю напам‘ять. « Що я шукаю? Чи кого?» -нарешті здогадалася я. Це ж не просто витрата бензину та ліки від розпачу. Я хочу побачити… Ту дівчину . Що хвилювалася вчора зовсім поруч… Чому? Навіщо? Просто цікавість – чим скінчилась учора її зустріч ? Або ж мені кортить поговорити з кимось, кого не знаю? Слова мимохідь . Штучне знайомство. Розвага серед безсоння…
Дивно. Та я майже не чекаю його дзвінка. Вже не болять м‘язи без його голосу. Не тремтять пальці на кермі ,що звикло вивертатись у напрямку домівки коханого чоловіка. Нічна поїздка рятує від прийняття важливого рішення, не потребує термінової відповіді і все кружляє мене у пошуках підказки…
Знову з`явилась пасажирка. Таксі не зупинилось на її прохання , миттєво розтануло у пітьмі. А вона повільно опустила підняту руку й нерішуче по крокувала у напрямку поганого освітленого шматка тротуару. Довге пальто, пухнастий берет, втомлена спина. Знов я вирішила допомогти.
— Вам куди? Полярна? То мені по дорозі, сідайте .
Обличчя жінки дарує посмішку. Про таких кажуть « жіночка». Саме так називають – лагідно, тепло, приємно. Очі світяться , голос чистий, мов у дитини. Роки не знебарвили вроду – відверта любов до життя, наче чарівний еліксир проти зморшок .
— Як добре, дитино, що нам по дорозі. І як я тобі вдячна. Таксі не замовила , думала пішки дійду, та переоцінила свої сили…
— Нічого. Я вчасно з`явилась.
— Я ж молода бабуся. У дочки з зятем цілий день, допомагаю… В мене онучок малесенький Тарасик. А вони самі, як діти… Щастя, скажу я тобі, б‘є через край, та тіло трохи не встигає за ритмом. Напевно, роки… Хоча, коли в них, відчуваю себе молодою й безсмертною.
Сміється щиро, без зайвої соромливості . Та мені невесело, хоч і затишно поряд з чужою мамою-бабусею. Вона розповідає далі про своє сповнене рожевощоким щастям життя.Я раптом зловила за хвіст свою думку-як добре , що ми майже приїхали. Цю незнайомку я відпущу легко, без зайвих роздумів.
— Біля магазину? Ні, у двір довезу. .. Грошей не треба. Кажу ж , не візьму …
Двір великий, розвертатися легко. Пасажирка так натхненно мені дякує, що аж ніяково стає.
— А ваш чоловік ? Дома чекає?
Питаю неочікувано для самої себе. До чого ця цікавість? Може, це не ввічливо. Чи безглуздо?
— Дома. Вечерю готує. Ми з ним обов`язки розділили.
— Скільки ви разом?
— Скоро тридцять років буде. От час пробіг… А мов учора познайомились. Бажаю тобі, дитино, всього найкращого…
Знов гіркота. В‘язке розчарування вже знайоме на смак. Чому так? Сльози застукотіли по шкіряній поверхні керма. Ну от. Цілий день трималась, та вони все ж таки вирвались назовні. Почала ридати. Голосно. Відверто. У темній машині. Наодинці з темрявою.
Нарешті зрозуміла, чому друга пасажирка не змогла передати своє світло моєму сірому настрою. Переді мною була щаслива жінка. Любляча . Кохана . Ось і живий приклад стосунків не на виживання. Молода дівчина була з тих , хто сумнівається та шукає виправдань своїм скособоченим відносинам. Її історія записувала до стандартів й моє кохання з перешкодою непорозумінь. Ось чому знову була б не проти поговорити з ображеною і розпачливою. А щаслива пасажирка та метушлива я не зійшлися хвилями вселенського налаштування.
Сльози принесли полегшення. З`явилась легкість. Я розправила плечі. Час додому-міцно поспати. Зайвих думок не буде. Все ясно і просто. Я більше не поверну кермо у напрямку власної зневаги. Справжні почуття не передбачають вагань.
Я їхала додому. У свою власну квартиру. Спокійна й готова до змін – у ній, у собі…
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
