5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Уляну Кривохатько. Її оповідання “Привіти без підпису” отримало диплом 1 ступеня.
Привіти без підпису
Артуру, Вольсі, Джині, Дорі, Міледі, Руті, Фантому
і друзям дитинства, яких у мене не лишилося
Він поцупив у мене яхту. Звісно, це була іграшкова пластикова яхта вицвілого помаранчевого кольору, із поламаною щоглою, на яку ніколи не напинали вітрила. Яхта мала тріснутий борт, швидко набирала воду і неминуче сідала на мілину в каламутній калюжці перед під’їздом. У яхти навіть не було назви — п’ятирічок мало турбує номінація речей, якими вони граються раз на рік.
Малечі загалом складно фіксувати доленосні моменти, але з настанням притомного віку я часто відтворювала в голові розмиті образи далекого весняного ранку. Пригадувала наш компактний двір-колодязь із брудно-зеленими, лускатими від багатошарового фарбування лавочками (вони довго скидалися мені на величезних засохлих ящірок). Обабіч стирчали кущі — ще безлисті із зими, але повні галасливих горобців, наче квартира гостей на свята. Під вікнами у клумбі поралася одноока тітка Паша, на яку мене в будні лишали батьки. Тітка тихо наспівувала незрозумілу дошкільняті лексему «хУта-хУта-ряА-АнкА», а я під цей спів ліниво ганяла калюжею свій незугарний човник. За черговим повтором «хута-хута» я відволіклася на безхатню кицьку і побігла углиб двору. Коли ж озирнулася, побачила руде хлопчисько, яке витягло з калюжі покинуту яхту і дременуло геть до іншого під’їзду під крики тої-таки тітки Паші та мій розпачливий рев. Це було вперше в житті, коли в мене щось вкрали. Я ридала до самої ночі.
Ми зустрілися вдруге, коли я ходила до четвертого класу. Знову була весна, але більш пізня — під ноги сипалися квіти абрикосів, від пронизливої синяви неба боліли очі. Дорогою з художнього гуртка я побачила двох старшокласників, які за трансформаторною будкою гамселили рудого цибатого підлітка. Одного з нападників я знала — Сашко жив поверхом нижче і брав додаткові уроки з хімії в моєї мами. Побачити його в ролі жорстокого нападника було несподіванкою. Хотілося чимшвидше повернути зазвичай привітного сусіда на стандартне місце в емоційний ієрархії «хороший/поганий». Я заверещала:
– Сашко, відпусти!!!
Сашко пригальмував із екзекуцією, глянув у мій бік, вилаявся і попрямував назустріч. Наївно думала — збирався поговорити. Але щойно Сашко підійшов достатньо близько, спробував грубо схопити мене за плечі. Удвічі вищий і значно сильніший, не очікував, що вкушу його за руку і відскочу вбік.
– Ах ти ж сучка мала! — вигукнув, трусячи правицею із глибокими слідами від молочних іще зубів.
– Татові розкажу! — погрозливо писнула я.
Татка мого — сталевара, приземкуватого здорованя, який у дворових змаганнях навкулачки складав усіх супротивників, — якщо не боялися, то серйозно остерігалися мешканці найближчих кварталів. Сашко сплюнув, озирнувся на колегу за пригодою і махнув тому відпустити постраждалого.
– Розкажеш — приб’ю. Не тебе. Клептомана того рудого.
Слова «клептоман» я ще не розуміла, тож сприйняла за лайку. У вухах шуміло. Я була готова розплакатися, але зробила те тільки після остаточного відступу нападників за ріг. Рудий між тим сповз по стінці на траву і обійняв коліна. Я підійшла до нього, хлюпаючи носом.
– Жива? — усміхнувся хлопчина. Нижню губу йому розбили, тож усмішка вийшла моторошною.
– А ти? — я хлипнула.
– І я, — зітхнув.
Я сіла поруч і ми деякий час мовчали. Стукотіння серця повільно перекочувало із вух назад до грудей. Плакати перехотілося.
– Дякую, — серйозно сказав рудий, зіп’явся на ноги і простягнув мені руку.
Усе, про що ми встигли тоді поговорити, — батьки. Він сказав: «Добре, коли тебе є кому захищати». Я запитала, чому він не попрохає свого тата провчити задирак. Дізналася, що його батько був моряком і не повернувся з плавання. А потім мене гукнула з вікна тітка Паша і я побігла додому.
В наступні кілька років ми інколи бачилися дорогою зі школи і мовчки кивали одне одному, наче якісь змовники. А Сашко старанно вдавав, ніби нічого не сталося, і я робила той самий вигляд.
Рудий міг би й надалі майоріти в моєму житті лише як випадковий знайомий. Одначе виявилося дивне: ми жили вікнами до вікон. Якоїсь глибокої травневої ночі в мої майже 15, коли я вчергове скніла над алгеброю, ожив мобільний. Цеглиста «нокія» вібрувала дай боже, тож я підскочила і добряче лупонулася головою об настільну лампу. Телефонували з незнайомого номера. Я скинула. Зателефонували знову. Розмова видалася дивною:
– Ало?
– Аліно, у мене іспит зранку. Якщо не можеш заснути сама, то хоча б іншим не заважай, вимкни той сорокаватний маяк на столі!
– Е-е-е… Це хто?
– Визирни у вікно… Та не вниз! Навпроти.
З протилежного боку махав рукою якийсь парубок.
– Впізнала? Мене твій сусід лупив.
– Звідки ти знаєш, як мене звуть?
– А хто не знає, як звуть дочку Льохи-ломача?
– А номер?
– Однокласниці твої дали.
– А тебе як звуть?
– Якщо я зараз не висплюся, то мене скоро ніяк не зватимуть.
– Ну, вибач, у мене алгебра.
– До вечора середи чекає?
– З натяжкою.
– Хай чекає. Я допоможу. Спи.
Обірвав дзвінок, відсалютувавши телефоном, після чого загасив світло в своїй кімнаті та став невидимим. Я взяла приклад із дивака і теж пішла спати.
Йому було 17 і він планував вивчитися на перекладача. Мріяв «побачити світ». Я ж підтримувала батькове бажання ніколи не виїжджати з міста і нервувала через алгебру, заради якої ми з рудим усе-таки зустрілися в кафешці на набережній ввечері середи. А потім стабільно бачилися раз на тиждень упродовж цілого літа 2005-ого… Не певна, чому він так щиро заповзявся допомогти випадковій школярці вийти з лабіринту математичних формул, але до вересня ми підтягнули точні науки. Коли ж у нього почалося навчання в омріяному виші, пізнього вечора інколи виблимували лампами одне для одного примітивні фрази азбукою Морзе. Її він теж намагався у мене вгрузити, але вийшло гірше, ніж з алгеброю. Я не мала хисту до мов.
Одинадцята вечора. Вікно навпроти: «−•• −−− −••• •−• •− −• •• −−−• −−••−−» («Добраніч!»)
Одинадцята нуль один. Моє вікно: «−• •− •−− −−•• •− • −− −−••−−» («Навзаєм!»)
Світильники вимикалися до наступної оказії. Я засинала спокійною.
Між першим і другим курсом він уперше поїхав з країни за якоюсь програмою підробітку для студентів. Майже одразу надіслав листівку. То був знімок грецької марини — ряди охайних білих яхт із рівнесенькими щоглами, віддзеркалені у воді. Потім я отримувала кольорові привіти без підпису із кожного нового куточка планети, куди його заносила вдача.
Смішно, але я не знала його імені. Завжди віджартовувався, ухилявся з відповіддю та відмовлявся реагувати на вигадані прізвиська. Листівки підписував закарлючкою у вигляді неповної зірки. Чи то «А», чи то «Л», що вперла руки в боки. І так — на кожному картонному прямокутнику, які сипалися до моєї поштової скриньки впродовж років. Його листівки пахли багатоденними переходами пустелею і розмоченими в тропічних зливах сніданками швидкого приготування; машинним мастилом, скипілим у моторі пікапа десь між Далласом і Сан-Антоніо; гострими спеціями з ринків Делі. На картоні часто лишалися рельєфні кола, наче від гарячих горняток із чаєм, і тіні прибитих комашок. Якось він також надіслав листівку в конверті, де засохнув павук. А один із китайських привітів, судячи зі штампів, мандрував до України два роки. Насправді я не знала, що коїлося з моїм другом у цих подорожах, але уява малювала достатню кількість дрібних деталей.
Він повертався до України рідко, але завжди — в моменти, коли я потребувала вільних вух. Зазвичай ми бачилися у парку біля зачиненої ще з радянських часів каруселі. Сідали на іржаві перила обабіч паралізованого атракціону і розмовляли до ночі. Я розмовляла. Розповідала про те, що сталося зі мною за час його відсутності. Про мого старого-нового хлопця, який відкосив від армії. Про дурнуваті лаби, за які вимагали хабарі. Про батька, який вимагав від мене прасувати йому брюки. Про нашого собаку, який помер від старості на 20-ому році життя, і як я за ним плакала, бо ми виросли разом. Про те як порвала бюлетень на перших у своєму житті виборах, і як потім мучилася совістю під час Євромайдану.
Рудий чоловік зі зморшками-лапками довкола очей — чоловік, якого я майже не знала, але якому безмежно довіряла, — слухав і посміхався. Його чуб, вигорілий до кольору темного золота, постійно падав на очі. Я машинально простягала руку, аби виправити ситуацію, проте він устигав прибрати волосся раніше. Ми мало торкалися одне одного. Короткі обійми при зустрічі та на прощання – це був наш комфортний максимум.
Коли я розповідала про нього подругам, вони питали, чи я, бува, не закохана? Але це ніколи не скидалося на кохання. Радше, на взаємини зі старшим братом, якого в мене не було. Він завжди цікавився моїми справами. Заспокоював. Коли давав поради, робив це коротко і влучно. А про своє розповідав ліниво і мало. Хоча я бачила, як горять його очі, коли він пригадує. Бачила, але ніколи не наполягала на розповідях. Вечір (частіше — глибока ніч) добігав кінця і ми розбігалися. Лише раз гуляли набережною до світанку. І то був єдиний випадок, коли він говорив більше за мене.
– Пам’ятаєш, у тебе був кораблик?
– Помаранчева яхта, яку ти скомуніздив?
– Отже, пам’ятаєш… Я бачив її цього року. В марині на Пхукеті. Тобто, звісно, не її, але дуже схожу. Той самий колір каламутної оранжевої акварелі. Та сама поламана і наново зліплена щогла, пробитий акурат над ватерлінією борт… Неоковирна, маленька. Вона була припнута до пристані гнилою мотузкою осторонь від інших суден. Здається, нею не плавали вже дуже давно. Я ходив повз неї три дні поспіль, мене тягнуло до неї…
– Ти її викрав?
– Аякже.
І він розповів захопливу історію, в яку я навіть повірила.
…була задушлива липнева ніч і віддзеркалений у морі Чумацький Шлях хитався у такт далекій музиці. Я відв’язав (майже порвав) мотузку і стрибнув на корму яхти, яка здивовано просіла. На палубі валялися неохайно зібрані тенета і вицвілі глянцеві журнали затертого року випуску. Чи складно було її вкрасти?.. Розбудити із надцятої спроби мотор, вивести судно подалі від берега і розгорнути вітрила — нескладно. Я робив це багато разів за різних погодних умов із іншими, значно більшими яхтами. Складніше було втриматися від бажання завести її зовсім далеко. Яхта, хоча й стара, просила про глибину. Вона повільно набирала воду — ніби з полегшенням зітхаючи після довгого переходу. А я блукав палубою, по кісточки у воді, наспівуючи колискових. Закладаюся, вона ніколи не чула українських колискових!.. Я не знав її назви, тож охрестив Хіною — полінезійською богинею мандрівників. А потім плив до берега на надувному човні, пригадуючи інше судно — те, з якого колись давно почалося наше знайомство…
З того вечора ми не бачилися більше року. Він припинив надсилати листівки, але я мала іншу втіху для душі. Після багатьох невдалих стосунків у мене нарешті з’явилася рідна людина, з якою було добре і на яку не хотілося скаржитися подругам. Невдовзі Макс зробив мені пропозицію, ми почали розсилати запрошення на весілля. Я негайно вирішила, кого хочу запросити першим.
За два дні я стояла перед дверима його квартири, яку вирахувала за розташуванням вікон і плануванням будинків… і нічого не розуміла. Мені сказали, що там не живе і ніколи не жило жодного рудого мандрівника, чий батько був би капітаном. У квартирі мешкала старенька, яка, можливо, застала Леніна, але точно не мого товариша. Сусіди — праворуч, ліворуч, поверхом нижче і вище — вперше чули про молодика з іменем, яке починалося чи то на «А», чи то на «Л». Я намагалася дотелефонуватися до нього, але мережа сказала, що номер не обслуговується. Те саме ліниво підтвердив гаркавий оператор зв’язку. Скидалося на те, що мій друг влаштувався до організації з «Людей у чорному» і лише мені забув проблимати пам’ять.
Але повірити в цей варіант було складніше, аніж у викрадену в Таї яхту. Тож я пішла до батьків, аби знайти коробку із його листівками. Якусь із них він заради приколу надсилав із сусідньої вулиці, і там точно була його адреса, я пам’ятала! Проте мама не пригадувала, щоб серед моїх речей була така коробка. Більше того, вона не пригадувала, щоб я коли-небудь взагалі отримувала листівки від когось, окрім бабусі з Полтави. Можна було попросити засвідчити мою притомність в тітки Паші, але тітки Паші вже рік як не стало на світі. Я почувалася вкрай розгубленою, перерила цілу купу речей, вперше в житті накричала на батька і прожогом вискочила з квартири.
Думки переплуталися. Хотілося плакати та сміятися водночас. Не могла ж мені примаритися жива людина, яка стільки років надсилала цілком реальні поштівки на мою адресу? Я спробувала відновити у голові всі наші спільні епізоди. Викрадену яхту, злочин сусідського Сашка… Сашко! Треба запитати в нього! Я витратила деякий час на пошуки контактів тепер уже заступника головного лікаря районної лікарні, гастроентеролога Олександра Валерійовича Саєнка. Телефонувати людині опівночі мене все ж відмовив наречений. Ми вляглися спати, але я крутилася в ліжку до ранку. Заснула десь перед світанком, а уві сні ходила по кісточки у воді палубою безіменної старезної яхти, що повільно тонула. Я ледве не потонула разом із нею. Прокинулася, різко хапаючи повітря ротом, коли Макс йшов на роботу і гучно грюкнув дверима.
Ледь дочекавшись дев’ятої ранку, зателефонувала Саєнку.
– Олександр?
– Слухаю.
– Мене звуть Аліна, я колись жила поверхом вище, Ви…
– А-а-а! Ліночко! Привіт-привіт! Де ти? Як ти? Щось сталося?
– Та ні. Тобто, так. Мені незручно нагадувати, але… пам’ятаєш, я колись була мала і заскочила вас із другом, коли ви… ем… вичитували якогось рудого малого?
У слухавці запала тиша.
– Ем… Ні, Ліночко, не пам’ятаю, — зрештою досить щиро (якщо вірити інтонації), зізнався Сашко.
Я ще певний час змальовувала йому об’єкт свого детективного розслідування, але Саєнко не пам’ятав навіть близько схожих на мого друга людей. Знічена та розгублена, я подякувала йому, відбулася стандартним «батьки добре» і закінчила дзвінок.
Зробилося зимно і якось вороже. Я спробувала пошукати коробку з листівками чи хоча б одну з них у нинішній квартирі, але знову безрезультатно. Зрештою, одягнулася і пішла блукати порожньою набережною. Була рання весна, нарешті визирнуло сонце, але вітер із води задував нещадний, тож я раз у раз втягувала голову в плечі. Самотні собачники вигулювали своїх улюбленців ближче до дороги. Здалека гудів і порипував кранами порт.
«Тож я його вигадала», — подумалося нарешті, й думка ця була відстороненою, порожньою зсередини, наче та пластикова пляшка, яку прибило до берега неподалік.
Мій тато був авторитарним чоловіком, якого доводилося слухатися в усьому. Ми жили рівно — без перекосів у бідність чи захмарні статки. Ми ніколи нікуди не вибиралися і відмовлялися навіть від шкільних екскурсій. Мене привчали, що стабільність у всьому — саме те, що можна вважати нормальним життям. Мене начитували, що вигадані друзі та розмови з собою — ознака психічних захворювань. Мене переконували, що за рогом немає чудес, а забивати голову чужими мовами — тільки даремно витрачати час. Можливо, я боялася зізнатися собі в цьому, але мені було нудно жити.
Чи могла я в такому разі вигадати собі друга? Настільки детально уявити неординарного мрійника із доброю вдачею, який прожив би за мене всі ті пригоди, яких я навіть подумки не могла собі дозволити? І якщо так, якщо я дійсно його вигадала… коли це сталося? Коли в мене вкрали кораблика? Коли Саєнко побив хлопця, про якого тепер не може чи не хоче згадати? Коли я зненавиділа алгебру, але знала, що не маю іншого виходу, окрім як її вивчити? Коли потребувала людини, яка б слухала мої наївні трагедії і не давала їм зневажливої оцінки, як це робив батько?
– Коли я вигадала тебе, друже? — дивлячись у простір, пошепки запитала я. Очі ковзнули по воді й зачепили невеликий предмет, яким жбурлялися хвилі. Маленьку пластикову яхту вицвілого помаранчевого кольору. За нею, наче латаття, пливли розмоклі кольорові листівки. Мені перехопило подих, я кліпнула… і більше нічого не побачила. На воді не було ані іграшки, ані листівок.
– Віднови колекцію, — сказав хтось рудий і до болю знайомий у моїй голові.
***
…у весільну подорож відправилися на Пхукет. Після вицвілих пейзажів рідного міста лазурові, кремово-білі та яскраво-зелені акценти місцевості зливалися в суцільну пляму. Я вдивлялася у цю пляму жадібно, забила знімками природи вісім гектарів пам’яті новенької цифрової фотокамери і обнишпорила, напевно, кожне підворіття містечка, в якому ми отаборилися. На третій день підмовила Макса на морську екскурсію. Ми обрали яхту з українським капітаном — підкреслено тверезим, балакучим і трохи схожим на лисуватого їжака. Він постійно травив байки, заважаючи спогляданню краєвидів. Підводячи судно до проміжної зупинки — крихітної марини з єдиним помітним із води ресторанчиком — голосно реготнув:
– Великі мореплавці, щогли їх через хребет! — вказав пальцем на якусь білу палицю, що стирчала з води трохи осторонь. – Ото позаторік хтось яхту притопив. Вона да-а-авно тут ниділа. Року із п’ятого ще, коли Алька Рудий у морі зник.
22-30 січня 2019
Київ
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
