5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Звертаємо вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Тетяну Островську. Її оповідання “В світі ляльок” отримало диплом 1 ступеня.
В світі ляльок
Ми вирішили віддячити. Не жалітися, не шукати захисту. Ми вже зрозуміли, що справедливості немає, а жалість нам не потрібна. Ми зробимо невеличкий сюрприз власноруч, бо саме так народжуються кращі подарунки. Звісно, за це нас ніхто не хвалитиме. Та ніхто і не дізнається, це ж не той подарунок, що їх лишають під ялинкою або з усмішкою дають просто в руки. Ми заховаємо його так, що ніхто не знайде.
Треба встигнути до нового року. Часу обмаль, а роботи багато. Але ми встигнемо зробити стільки ляльок, скільки було дітей поруч з Ельзою того дня. Не весь клас, ні. Двоє найсміливіших, що голосно обзивали її хворою і дурною. Четверо посіпак, що додавали інші образливі слова. Двоє дівчат, що споглядали і хихотіли. І один, що вдарив першим. І одна дівчинка, що теж вдарила.
Ельза погано запам’ятовує, повільно читає і пише. Якщо відверто, розмовляє теж не дуже швидко і правильно. А коли хвилюється, її зовсім важко зрозуміти. Та я завжди розумію сестру. Якби тільки ми могли вчитися в одному класі, я не давала б її ображати. Я старша на п’ять років, і поки вчуся в цій школі, намагаюся захищати її. Того дня мені довелося затриматися, щоб переписати завдання. Зовсім трохи, та цього вистачило. Здалеку почула галас і побігла. Вони кинулися навсібіч, як побачили мене. Ельза наче намагалася злитися зі стіною, так міцно притулилася до цегли спиною. Вона сиділа просто на асфальті і затуляла обличчя руками. Крізь її брудні пальці сочилася кров, на плащі були плями.
Вдома я промила подряпини і помазала маззю синці. Ельза часто втрачала рівновагу, дрібні поранення були звичним явищем, тому у нас вдома запаси пластирів і дезінфікуючих засобів поповнювалися вчасно. Того дня Ельза не плакала, хоча зазнала сильного болю. Вона не скривилася і під час обробки глибокого порізу на руці. Дивилася кудись вбік або низько нахиляла голову. Я здогадалася, що тепер вона остаточно зрозуміла, що відрізняється від інших. Не така, інша, дивна. Я знала це завжди, але не знала, що це може викликати ненависть. Тоді я обняла сестру, притисла її до себе і розридалася. Ельза все мовчала. Не змовляючись, ми не сказали батькам про страшний випадок в школі.
Я не встигла захистити Ельзу від ворогів і не змогла роздивитися всі їхні обличчя. Хоча пам’ять Ельзи неуважна, а розум повільний, вона знає все, що треба. Вона пам’ятає їхні імена і показує мені обличчя на загальному фото класу. Так що кожна лялька матиме ім’я. Першою буде дівчинка, єдина з дівчат, що кидала каміння. Голосно кричала, що її нудить, коли в Ельзи тече з носа, а вона і не помічає. Кіра. Ми зробимо їй волосся з золотих ниток і зберемо їх в такий самий хвіст, як в справжньої Кіри. Ще треба знайти шматочок тканини, щоб лялькове плаття було не гіршим за справжнє. З одягом нам не завжди щастить, особливо Ельзі, яка доношує за мною. Мама вважає, що їй все одно, але я знаю, що ні. Знаю, що вона хоче бути гарною і тому дозволяю їй приміряти сукні і прикраси з материної шафи, коли ми залишаємося вдома самі.
Що ми зробимо з Кірою? Ельза бере ножиці і хоче обрізати її золотаве волосся, але ще зарано. Спочатку ми повинні закінчити роботу, перетворити ляльку на бездоганну копію дівчинки, а потім проробити те саме з іншими. Тоді подіє все, що я збираюся застосувати, все, що вмію і знаю, але ще не перевірила як слід.
З дитинства мені вдавалися малюнки. Коли багато разів намалювати щось, поступово воно виходитиме краще. А коли вдасться зробити малюнок досконалим, він почне діяти. Довелося намалювати не менше ста котиків, перш ніж вдома з’явився живий кіт. На деякий час він затьмарив собою все інше. Потім подорослішав і став надовго зникати з дому. В цей час я опанувала пластилін. Ліпила тістечка і торти зовсім як справжні. Коли вони заповнили всі можливі полиці, навіть у ванній, несолодкі дні скінчилися. Тепер у нас завжди було повно солодощів. Інші діти такого не мали, про що я скоро дізналася. Ми прийшли з мамою до крамниці і побачили хлопчика, який качався по підлозі і волав. Він був схожий на космонавта в своєму синьому комбінезоні, вже брудному від пилу. На голові в космонавта була шапка-шолом, в отворі якого викривлялося страшними гримасами почервоніле обличчя. Я перелякано завмерла перед нападом невідомої хвороби, та мама пояснила, що космонавт вимагає шоколадне яйце. Я подумала, що нещасний хлопчик просто не вміє малювати, а це таки хвороба.
Якось в садочку сказали намалювати родину. Батьки вийшли дуже схожими, а дівчинка ніж ними не тримала їх за руки, а притискала до себе щось рожеве. Довелося пояснювати мамі, що це лялька. Мама всміхнулася і повідомила, що скоро я матиму нагоду потримати живу ляльку на руках. Так я дізналася, що в мене буде сестра і тоді ж вигадала їй ім’я. Інколи я думаю, що через дивне ім’я вона стала дивною, хоча лікарі говорять, що вона народилася такою. Вона довго не сиділа, потім не повзала і не ходила. Тоді не поспішала говорити, але я знала, що вона все розуміє. І це виявилося правдою. Їй було дуже важко, та батьки віддали її до звичайної школи. Ельза хотіла вчитися більше, ніж дехто з так званих нормальних дітей, і вже багато вміла. Я допомагала їй в усьому, та не змогла захистити. Але ми віддячимо їм.
Це працювало, і тому було багато прикладів. Взяти бабусю, яка малювала на папері сукні, спідниці і блузи, а потім створювала такі самі з тканини своїх замовниць. Або макет. В музеї нам показували іграшкові будиночки, за зразком яких було створено великі споруди з баштами. І якби башти не було на будиночку, вона не з’явилася б і на великому будинку. Одного разу я йшла з бабусею і побачила, як ламали старий будинок. Він стогнав і випускав клубки пилу в повітря. Гарне дерев’яне мереживо відламалося від веранди і полетіло вниз. Чому це відбувалося? Ще недавно тут жили люди, а зараз будинок зникав просто на очах. Мабуть, щось сталося з його макетом. А може хтось навмисне поламав його, і тепер будинок нічого не врятує.
Треба було розпитати бабусю, та не дуже я любила розмовляти, не виходили в мене пояснення, а лише виникала плутанина. Поки міркувала, намалювала ведмедика, якого бачила в вітрині магазину. Наступного дня бабуся принесла мені його. Це було в час, коли тільки народилася Ельза, я жила в бабусі, бо батькам було важко. Я страшно сумувала, але відчувала, що бабуся розуміє мене краще. Вона не намагалася розпитувати, зате всюди розкладала олівці і листи паперу. Вона навчила мене створювати одяг для пластмасових ляльок з обрізків тканини. Пізніше навчила робити ляльок власноруч, спочатку мотанок, а потім складніших, з тілом, зшитим з клаптів і наповненим ватою.
Бабуся дозволяла дивитися телевізор, скільки завгодно. З нього я дізналася те, про що вже і так здогадувалася. Побачила, як зовсім просту ляльку, тільки приблизно схожу на людину, штрикають голками, а людина в цей час відчуває біль. Я не дуже розуміла, що відбувалося в тому кіно, але через деякий час дядько, що потерпав від нападів, коли ляльку пронизували голками, одужав. Вочевидь так сталося через те, що та лялька зовсім не була схожою на нього. Це було повне безглуздя, лишити ляльку такою недолугою і сподіватися на успіх. Саме тому я прагнула вдосконалити своїх ляльок.
Хлопці здавалися схожими один на одного, та це тільки на перший погляд. Один був з великими вухами, що стирчали по боках голови як вареники. В іншого стирчало волосся, а рюкзак завжди був розстебнутий. Третій був охайний сам і мав охайний рюкзак, а ніс в нього був як картоплина. Четвертий мав завжди пописані ручкою долоні, а також і манжети сорочки. П’ятий напихав повні кишені цукерок в весь час шелестів обгортками. Шостий був товстуном в порепаних кросівках, шнурки яких постійно розв’язувалися. Лише сьомий не викликав усмішки. Худий, довгий, він поглядав з-під лоба і часто мав синці на руках і обличчі. Саме він штовхнув Ельзу першим.
Ще лишалося дві дівчинки, які сміялися з Ельзи, коли в ту летіло каміння. Одна руда і бліда в зухвалому рожевому береті, що пасує до рожевого шалика і рожевих чобітків. Друга чорнява, з двома довгими косами, якими неймовірно пишається. Обидві в захваті від Кіри, обидві так само презирливо вигинають губи, як вона, так само голосно сміються, і всюди ходять за нею. Все це розповідає Ельза. Вона уважна, підмічає дрібниці, пам’ятає деталі і подробиці. Тільки треба вміти її розпитати і дати їй час розповісти.
Зараз канікули і ми цілими днями зайняті ляльками. Щоб Ельза могла повернутися до школи, треба розібратися з ними до того, як почнеться навчання. А ще краще до нового року, щоб почати його без ворогів. Я завмираю, коли мамі телефонує вчителька. Невже хтось дізнався про жахливий випадок і тепер приниження Ельзи стане загальновідомим? Ні, цього поки не сталося, вчителька пропонує Ельзі поїхати з класом до цирку. Ельза мотає головою, вона зіщулюється, трясеться і йде до своєї кімнати так швидко, як тільки може. Там вона копає ногою коробку з ляльками, від чого ті розлітаються і незграбно падають на підлогу.
Наступного дня ми сидимо в кухні. До чаю маємо солодкий рулет і ввімкнений телевізор. Всі десять ляльок розкладені на столі. Ельза уважно оглядає кожну і перевіряє, чи все гаразд. Гудзики, кишені, взуття, зачіски – все має бути досконалим. Я домальовую їм очі відповідними кольорами, Ельза добре знає, який у кого колір очей. Ляльки такі гарні, що якоїсь миті мені стає їх шкода. Але більше шкода моєї сестри, яка нічим не заслуговує на жорстокість. Завтра вона зробить з ними все, що захоче. Поріже, порве, потопче ногами. Я дам їй стільки часу, скільки буде треба. А вже потім зроблю те, про що прочитала в інтернеті. Маю і свічки, і голки, і гостре як ніж бажання помститися.
Раптом Ельза штовхає мене, щоб звернути увагу на телевізор. Там показують місцеві новини. В нашому місті майже нічого не трапляється, тому навіть натяк на події показують в новинах. Цього разу це пригода на дорозі. Старий автобус зіткнувся зі старезною вантажівкою, вони обоє втратили керування. Схоже, що обидві машини вирішили покінчити самогубством, не маючи сил працювати далі, як від них того вимагають. Це було б смішно, якщо б автобус не перевозив дітей, які під час канікул мали відвідати цирк.
Вчителі, батьки і учні утворили натовп. Наші батьки тут, і ми теж. Ельза могла лишитися вдома, але вона захотіла піти. Вона сама причесалася, вдягла все, що треба вдягати взимку, ще й почепила на плечі рюкзак. Я тримаю її за руку, якщо вона розхвилюється, одразу відведу додому. Ми чекаємо, деякі мами схлипують, батьки щось шепочуть. Нарешті нам дозволяють зайти. Всіх постраждалих учнів розміщено в одній палаті. В декого з них перев’язані голови, хтось має гіпс на руці чи на нозі, вже розмальований фломастерами. Всі вони бліді і принишклі, стримано приймають святкові пакунки з цукерками і фруктами. Повітря наповнюється мандариновим духом і всі починають говорити разом.
За десять хвилин нас просять на вихід, дорослі слухняно тягнуться до дверей, за ними і діти, лише Ельза стоїть на місці. Вона повільно знімає свій наплічник і розстібає його. Підходить до Кіри і простягає їй ляльку. Та не може відірвати очей від своєї копії, дивиться, негарно розкривши рота. Ельза обходить всіх і роздає їм ляльки. Останній отримує товстун, він кліпає круглими очиськами і питає: «А що це в мене в кишені?» Тягне за блискучу обгортку і дістає з лялькової кишені справжню цукерку. «Ти як завжди!» – кидає хтось із хлопців і всі починають сміятися.Вони зачудовано розглядають маленьких себе, впізнають власні риси. Потім дивляться на інших, порівнюють оригінали і копії, щось вигукують, регочуть і роблять селфі зі своїми і чужими ляльками.
Кіра обіймає Ельзу і гладить її неслухняне волосся. Ельза витирає сльози з обличчя Кіри. Я не хочу, щоб вони бачили мої сльози і вислизаю за двері. Притуляюся спиною до холодної стіни. Хтось бере мене за руку. Це Ельза, вона дає мені щось. Я розглядаю фігурку, вкладену до моєї долоні. На ній джинси в різнобарвних плямах, як у муляра, клітчаста хлопчача сорочка, зав’язана вузлом на животі, а зверху хутряний кожушок. В неї коротке волосся, що неслухняно стирчить вгору. Товсті окуляри ховають очі, одне з яких дивиться трохи вбік. Пальці заплямовані фарбою, а кишені повні кольорових олівців, фломастерів і пензлів. Вона дивна. Вона нічого не боїться. Вона усміхається мені.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
