5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми публікуємо оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Полівіну Дарину. Її оповідання “Підгорілий цукор” отримало диплом 3 ступеня.
Підгорілий цукор
-…Звідусіль. Зві – ду – сіль. Хммм, невже слово звідусіль пішло від слова сіль. Так-так, точно звідуСІЛЬ. Як дивно. ЗвідуСІ-І-І-І-ІЛЬ. Дуже кумедно. А ви як вважаєте?
– Ні! Ви знову все переплутали, ніякої солі. Звідусіль пішло від слова цукор, – відповів мені хлопець з величезними вуграми на обличчі, який постійно корчив із себе гумориста.
– Зовсім не смішно. Який цукор?! Ви що?! Хоча через ваше обличчя видно, що ви фанат солодкого.
Поміж парт пробігла хвиля сміху. «До чого бридкі студенти», – подумала я.
– Краще ходити з вуграми на обличчі, ніж із гіперактивними тарганами в голові, – відповів мені цукровий хлопець і раптово плюнув мені на туфлю.
Можливо, я і дивна, але я не нікчема, тому яке він має право перетворюватися на верблюда переді мною?! Проте я змовчала, хоч всі вони мені не до вподоби, але педагогічну етику ніхто не відміняв.
– Тебе вже зможе змінити лише Бог чи батьків ремінь у крайньому разі, – відповіла я після деякої паузи та перехрестилась.
На хвилину в класі запала тиша, яку згодом зухвало вбила гаркава дівчина Рюрик Варвара, яка завжди дуже кумедно вимовляла своє ім’я:
– Чому ж ви не по-нашому хреститесь? Ще місяць тому православною себе вважали. Невже вас перехрестили?
– Аби до церкви ходити, треба грошей мати чимало, а в костелі безкоштовно все.
Вона подивилася на мене як на останню дурепу, хоча в її випадку дугггрепу. Яка їм взагалі справа, у що я вірю?! Я в багато що вірю, і на багато що сподіваюсь, певне, саме в цьому полягає моя найбільша проблема.
Мій син переконав усіх та себе, що він атеїст. Останнім часом це слово стало дуже модним серед підлітків. Тільки чомусь, коли приходить горе, вони одразу же першим ділом згадують «отченаш». Безглузде покоління. Так-от мій син – атеїст. Спочатку мене це доводило до смертельного жаху, але згодом, після довгих роздумів, я зрозуміла, що саме цей вибір, зробить його по-справжньому нещасним. Адже всі ми настільки слабкі, настільки боязливі, що нам обов’язково потрібно хоча б у щось вірити: Ісуса, Аллаха, Діда Мороза, байдуже. Так спокійніше, бо є хоча б якась впевненість у завтрашньому дні…
Мою хвилю німих обурень перебила музика, яку хтось із задніх рядів увімкнув на повну гучність. Усі студенти почали дригатися, ніби під дією електричного струму, але хоча б синхронно. Це чомусь мене насмішило і розлютило водночас. От що-що, а в музиці я розбираюся. Боб Ділан, Бітлз, Оазис – я жадібно хапала їх платівки з напівпорожніх стендів вінтажних магазинів та жадібно насолоджувалася кожним звуком. Музика мене не просто розслабляла, вона дарувала мені палітру емоцій, яку я рідко відчувала у звичайному житті. Але ця музика була іншою. Напруженою. Нахабною. І ще купа поганих слів на літеру «н», та й не тільки на «н». Цікаво, коли-небудь вони зможуть розгледіти в мені вчителя, якого хоча б трохи потрібно поважати ??? Та кого я обманюю. Я – звичайний викладач найнепотрібнішого предмету, вони – майбутні стоматологи, хірурги, дерматологи і ще різні шалено дорогі лікарі. Мені раптово стало гидко тут знаходитися, аж непристойно противно. Я вирішила зачитати їм вірш. Вірш точно не зіпсує і так наші зіпсовані фамільярні стосунки, а мені, може, спокійніше стане. Я обережно зняла туфлі, які дісталися мені від матінки, і встала на стілець.
– як ви ставитеся до ранньої творчості Єсеніна?
По класу пронісся сміх, але на мій подив музику вимкнули. «Непоганий початок», – подумала я.
-Я хочу вам зачитати вірш Єсеніна…
– Але чому не Шевченка ?! – відповів усе той самий хлопець з вуграми. -Невже ви не патріотка ?!
– Якщо в п’ятому класі тебе змусили вивчити напам’ять «Заповіт», я тебе щиро вітаю, твоя деградація стала видна трохи менше. Але сьогодні, на жаль, у мене «єсенінський» настрій.
Він промовчав. Всі вони мовчали. А я почала:
– Так, співай. На цій клятій гітарі.
Пальці в танці біжать у півкруг.
Захлинутись в чаду б – не замарив,
Мій останній, єдиний мій друг.
Я читала голосно, смакуючи кожне слово. Але у відповідь мене лише засліпив раптовий спалах: вони почали мене знімати. Подумаєш …, це лише збільшило мій запал.
-…. Я не знав що любов – зараза,
Я не знав що любов – чума.
Вони досі навіть пальцем не поворухнули, а мої очі мимоволі почали наповнюватися слізьми. Чому вони такі черстві?! У них повинні же бути хоч якісь емоції. Але студенти сиділи кам’яні з телефонами в руках, які записували кожне моє слово і рух.
– Я від ревнощів вільний давно.
І страждати давно покинув.
Нам життя – це на ліжку рядно.
Нам життя – поцілуй і в вирву.
Я розповідала їм про любов, про зраду, а вони думали тільки про те якою же дурепою я виглядаю і як потім будуть додавати відео в соціальні мережі. Мережі соціальні, а вони і зовсім ні.
Що я роблю не так?! Чому вони так тиснуть на мене своєю порожнечею?! Вірш закінчувався, і закінчувалася моя віра в, те що в них є щось людяне, а не просто саркастичне чи лицемірне.
-… Співай, друже, у фатальній розмасі,
Від цих рук фатальні є болі.
Тільки, знаєш, відправ їх нахер,
Не помру я мій друг ніколи.
І тут я зрозуміла їхню проблему. Я знаходила сенс, який досі підтримував у мені життя, в останніх словах, а вони сміялися з передостаннього рядка.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
