5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Олесю Солгут. Її оповідання “Її вибір” отримало диплом 3 ступеня.
Її вибір
«Життя як п’єса в театрі: важливо не те, скільки вона тривала, а те, наскільки добре зіграна» (Сенека).
Вона прокинулася раптово. Не одразу прийшло розуміння, що кошмар відпустив і тепер ніхто її не топить. Але від болю не могла дихати. Через кілька секунд це пройшло. Жінка, зітхнувши, встала з ліжка і накапала ліки.
Час 5.30, але вже не спалося. На душі тривожно: щось трапилося. Комусь з них погано. Вона нервово пройшлася по кімнаті. Безліч думок літало в голові, але яка правильна?
Старий пес підбіг до господині і лизнув руку. Жінка машинально погладила друга і вирішила зателефонувати. Набрала його номер.
– Алло, – охриплий сонний голос заспокоїв її. Він живий.
– Це я, впізнав?
– Так. Щось трапилося?
– Ні.
– Але ти не просто так дзвониш. Напад? ― вона вловила в голосі тривогу.
– Просто скучила, — посмішка з’явилась сама по собі. Останнім часом, думаючи про нього, їй завжди ставало затишно, радісно і хотілося посміхатись.
– Буду через 2 дні.
– Бережи себе.
– Ти теж. Цілую.
– І я. Відпочивай.
Розмова не принесла спокою. Якщо з ним все добре, то кому ж погано? Можливо, їй? Уже 7 років пройшло, а від неї ні звісточки.
Жінка зітхнула і пішла на кухню. Там приготувала їсти собі і домашнім улюбленцям. Потім все-таки заснула.
Дзвінок у двері розбудив о 10 годині. Погане передчуття стиснуло серце.
Принесли лист.
Зачинивши двері на ключ, відкрила конверт і прочитала послання. Стогін вирвався з грудей і листок паперу впав на підлогу. Вона голосно заридала. Пес підійшов до неї, жалібно поскімуючи, а кішка Соня тикалася мордочкою в ногу. Потім вони понюхали лист і довго розглядали букви, які ні про що не могли їм повідомити, зате господині принесли страшну звістку …
*********** **************
7 років тому.
Молода дівчина з цікавістю спостерігала, як подруга накладає грим актрисі.
— А мене слабо? – запитала, після завершення роботи.
— Навіщо?
— Йду на побачення.
— Сідай, – подруга посміхнулася і, вислухавши побажання, почала творити.
Через деякий час Нонна йшла вулицею. Її тоненькі брови потемніли і стали грубішими. Коротке світле волосся сховала перука брюнетки. Біля повних губ красувалась родимка. Сонцезахисні окуляри ховали її уже темно-карі очі.
Вона знала: анонімність гарантована, але дуже хвилювалась. Чомусь цей маскарад давав ілюзорну видимість захисту.
Лікар довго ходив по колу, і все-таки сказав, що результати невтішні: реакція позитивна. Радив не засмучуватися й перевіритися, принаймні, ще раз. Втішав, що це не смертельно, вона – носій і помирають лише від ускладнень.
Говорив ще щось, але вона вже не чула. Усе змішалося: його голос, шум автомобілів на вулиці, спів птахів. У скронях шуміло, потемніло в очах. Вона випила склянку води, яку подав лікар. Нонна промовчала, що це 6-та здача аналізів. Подякувала за пораду і вийшла.
Щось вмерло в ній. Скільки надій, планів… Тепер на всьому ставиться величезна чорна крапка. Навіть не так, все просто перекреслено.
Не зрозуміло тільки одне: за що? Життя її було спокійне, тихе, порядне. Дівчина розплакалася. Начхати, що перехожі обертаються. На все начхати!
Того дня їй хотілося померти. Не їла, не виходила з дому, не відповідала на дзвінки. Нонна вирішила поїхати кудись. Далеко-далеко…
Стук у двері перервав роздуми. Це Софі наполегливо ломилася в дім. Подруга витягнула її з ліжка, насварилася, потягла у ванну, а потім у парк на прогулянку. Вона говорила про все на світі: чудову погоду, свого коханого, собаку, нове плаття, гарненьких діток з мамами на лавочках..
Нонну нічого не радувало. Ще вчора сонечко гріло, пташки співали, люди посміхалися. А сьогодні сонце нещадно пекло, люди дратували, здавалося, що насміхаються. Мовляв, такого в тебе вже ніколи не буде.
— Ти чуєш мене? – подруга зрозуміла, що говорить сама з собою.
— Вибач, що питала? – розгублено посміхнулася вона.
— Коли побачу запрошення на весілля?
— Його не буде.
— Ви посварилися? Тому сама не своя?
— З чого взагалі такі думки. Та ми зустрічаємося зовсім недовго. Пропозиції мені не робив. І взагалі, я вирішила порвати з ним.
— Ти що??! Ви ідеальна пара! Том так любить тебе! – переконувала занадто емоційна Софі, дратуючи її ще більше.
Нонна нахмурилася. Та ж не вгавала:
— Він вибрав каблучку, я знаю.
— Це його проблеми.
— У мене просто немає слів! – Софі безпорадно розвела руки.
— Так помовчи!!
Подруга ображено стиснула губи й пішла від неї. Через кілька днів Нонна навмисне посварилася з нею. Це на краще. Нехай сердиться ― не буде шукати.
Тепер настала його черга. Вона набрала номер:
— Алло! Нонна, що сталося? Я місця собі не знаходжу. Чому не відповідала на дзвінки? Я ..
— Я кидаю тебе. Вибач.
— Що ?! Я тебе чимось образив? Мила, що не так?
— Просто твій час вийшов. Потрібно було ставити крапку раніше, але спостерігати твоє обожнювання приємно.
— Що ти несеш ?!
— Правду. Пробач, якщо зможеш. До речі, вдома мене немає, так що не витрачай даремно паливо. Прощай.
Вона не дала йому відповісти і вимкнула телефон. Прокляття! Усе пішло не так. Потрібно було наговорити грубощів, насміхатися. Вести себе так, як він ніколи не схвалював. Але з ним справді було чудово. Вони зустрічались всього два місяці. Дівчина дуже любила свого попереднього хлопця і тому не поспішала в ліжко з Томом, хоча той не залишав спроби звабити її. Тепер Нонна раділа, що не передала йому свою біду.
Вона зібрала валізи, взяла всі гроші, але кудись їхати не було сил. Зітхнувши, зварила каву і обійняла кішку. Ось кого шкода залишати. Потрібно віддати її комусь. Скоро Нонна вже спала, а клубочок теплої шерсті мурчав і грів господиню.
Він без проблем проник у будинок, оглянув кімнати і піднявся на другий поверх. Нечутно відкривши двері, побачив її. Поряд лежала кішка і тихенько мурчала. Нонна зосереджено щось писала і не бачила його. Руки тремтіли. Він звернув на це увагу і тихенько прожував підходити ближче. У голові роїлися спогади: її рідні руки вітали його, обнімали, втішали, дарували тепло і ніжність, готували сніданки, вечері …
А тепер? Що трапилося? Він прочитав перше слово: «Заповіт» і здивовано ахнув. Дівчина з переляку скрикнула і закрила листа руками.
— Ти чого тут?
— Що це ?! – вказав пальцем на папери і підійшов впритул.
— Подруга просила написати приклад документів.
— Давай поговоримо.
— Я все сказала. Забирайся!!!
— Причина, ― вимагав, зціпивши зуби. ― Я хочу зрозуміти, чому!
Вона мовчала і дорікала собі, що не поїхала одразу після дзвінка.
— У тебе є інший? ― допитувався Том.
— Так, ― ця брехня здалась їй найбільш правдоподібною.
— Чого тобі не вистачало ?! – Він ударив кулаком по столу. Її кішка вигнулася дугою і зашипіла.
— Я люблю тебе!
— Він теж любить.
— Давно? ― голос прозвучав оманливо спокійно.
— Так, ― вона зрозуміла про що він. ― Просто його не було в місті і в цей час я вирішила розважитися. Довго шукала з ким. Він знає. Пробачив.
— Як ти … ― замовк і не договорив.
— Вибач, ― вона зітхнула і піднялася з-за столу.
Він був дуже близько і це заважало. Підійшла до вікна. Треба щось сказати, але нічого не спадало на думку. Том мовчки стискав кулаки. Цікаво, наскільки сильно він розізлився?
― Визнаю, з тобою було добре. Я згадуватиму інколи, ― тихо промовила і додала: ― Ти не побивайся так. Зустрінеш ще свою єдину.
— Отямся !! ― Він схопив її за плечі і почав трясти. ― Це не ти!
— Я просто стала собою. Пусти, боляче.
— Це мені боляче! ― Він розтиснув руки. Секунду мовчки стояли.
— Що трапилося? Скажи. Ти не могла бути такою!
— Іди. Не потрібно розігрувати трагедію. Ми знайомі не так багато, щоб ти справді полюбив мене. Це пройде.
— Нонна, не вчиняй так з нами, ― уважно дивиться в очі, шукає відповідь.
— Нас нема. І не було ніколи.
Здавалось, ще секунда і Том вдарить. Різко видихає повітря, розвертається і йде. Сильно грюкає дверима. Через кілька секунд Нонна почула звук від’їжджаючого авто. Тільки потім з грудей вирвалися крики і ридання.
А він, вже вдома, скинувши піджак, знайшов у кишені свої подарунки їй: браслет, ланцюжок і перстень. Гірко посміхнувся.
Спритно вона все провернула. Але що взяти з колишньої злодійки.
************ ***************
Набридло чекати смерть. Вирішила діяти. Спочатку працювала кур’єром, потім офіціанткою. Пройшла курси і гримувала з Ідою акторів у театрі невеличкого містечка.
Нікому не говорила про свій статус. Софі не телефонувала, а Том не приходив. Усе за планом, але на душі так бридко. І страшно. Вона боялася захворіти, боялася що хто-небудь дізнається про хворобу і цуралася всіх.
Одного дня наважилася і влаштувала політ на повітряній кулі. Поверталася в гарному настрої. Після вечері склала список справ, які потрібно встигнути зробити до смерті.
Смерть…
Вона вже майже не думала про неї. Заповіт написала давно. Тепер не страшно зустріти чорну з косою. Тільки чомусь пригнічувало життя з кожним днем все більше. Вранці вона проходила біля школи, дитсадка і серце щеміло сильніше: у неї цього не
буде …
Так минуло півроку. Потім вона постриглася, перефарбувалася в шатенку, зібрала речі і поїхала. Іда порадила знайому багату художницю, яка шукала покоївку.
Їй сподобалася ця енергійна жінка. Середніх років статна особа з вогненно рудою шевелюрою і зеленими очима ніби випромінювала сяйво, огортала своєю бадьорістю і позитивом. Малювала, хоча, ні, писала в основному пейзажі. Лиш кілька портретів самотньо стояли в кутку майстерні. Серед них особливо красива молода жінка з кішкою на руках. Дивлячись на неї, Нонна завжди згадувала свою улюбленицю ― Соню вона віддала в надійні руки Софі.
Художниці теж сподобалася Нонна. Вона дозволяла їй розміщувати картини для виставок. Іноді разом пили чай.
Одного вечора до художниці прийшов чоловік. Красивий, статечний, на вигляд її одноліток, він страшенно нервував. Вони пішли на другий поверх і майже годину пробули там. Потім гість збіг сходами вниз і пішов.
Вранці між ними знову була розмова і знову він поспішав, але вже посміхався. Нонна не сміла запитати, що сталося, але господиня дому сама покликала її до бібліотеки.
— Мила, розумію, що у тебе багато питань. На жаль, я вимушена відмовитися від твоїх послуг. Завтра тут оселяться нові люди.
— Що трапилося?
— Я хвора. Мене прооперують за кордоном. Ця людина ― мій коханий. Я посварилась з ним і втекла перед весіллям. Він писав, шукав. Але я була молода, запальна, вперта. І творчість завжди ставила на перше місце. Коли через 4 роки схаменулася ― дізналася, що захворіла. І знову неправильно обрала. Не сказала йому.
— Як знайшов вас?
— Подруга здала, ― засміялася художниця. ― Минуло 7 років, а він не забув, не одружився. Зараз у нього є гроші, зв’язки ― це мій другий шанс. Я не втрачу його.
— Рада за вас.
— Що з тобою? Ти зовсім бліда.
— Нічого страшного. Просто знову роботу шукати, ― пробурмотіла дівчина і швидко вийшла з кімнати на двір. Свіже повітря прояснило думки. А в голові звучало ненависне слово – вибір.
Все життя ми робимо вибір. У школі вибираємо друзів і не розуміємо, що це почуття незалежне, його не можна замовити. Обираємо авторитетів, до яких прислухаємося. Вибираємо, що робити після школи: вчитися далі, чи ні. Якщо так, то на кого, де, скільки. В магазинах вибираємо продукти, хоча не маємо гарантій у їх якості. Обираємо супутника по життю.
Іноді можемо виправити ситуацію, якщо вибрали неправильно. Але найчастіше, розплачуємося все життя. Так, нещасні дружини тягнуть тягар шлюбу заради дітей, не усвідомлюючи, що так роблять лиш гірше всім …
Нонна схаменулася і озирнулася ― ноги завели далеко. Швидко похолодало, а на ній тільки спідничка і легка кофтинка. Поспішила назад.
― Софі, піймай мене! ― Почула вона дитячий голосок.
Здригнулася і подумала, як же там її подруга. Через Іду дізналася, що рік тому Софі вийшла заміж. Напевно, вже вагітна. Завжди хотіла мати двійню або близнюків. Оскільки її обранець має брата-близнюка, то цілком можливо, що мрія здійсниться. Кішка живе в неї добре і, як зауважила Іда, має все, окрім кота.
Раптом Нонна зупинилася і подивилася на дітей: вони побігли на вулицю. Де ж їх батьки? Зараз багато машин. Вона зупинила одну дівчинку, інша побігла далі за м’ячиком.
— Вона не чує, – смикала її за спідницю мала.
— Ну як же так, – видихнула Нонна й побігла.
Вона схопила малу на руки, але зачепилась за м’яч і впала, вчасно відкинувши дівчинку. Почула скрегіт гальм, крики. Останнє, що ясно бачила: глухе дівча сиділо живе і трималося за травмовану руку. Потім її поглинула пітьма.
Нонна відчула дотик руки і розплющила очі. Поруч сиділи художниця та Іда.
— Привіт. Нарешті отямилась, – посміхнулася тривожно подруга.
— Що зі мною?
— Переломи, забої. Все зростеться.
— Ви вже їдете? ― звернулася Нонна до художниці.
— Так. Сьогодні. Я повідомила про тебе Іді. Не сердишся?
— Ні, ну що ви.
— Принесла твої речі і гроші. Повинна йти. Він чекає.
— Спасибі.
— До побачення, Нонна. ― тепла посмішка і співчуття в очах.
— Прощайте.
— Ідо, як там мала? ― поцікавилася вона після того, як пішла художниця.
— Нормально. Мати пішла до магазину, а вони вирішили пограти на вулиці. Добре, що ти встигла, – Іда задумалася і запитала: ― Де далі жити будеш?
— Не знаю. Поки буду з гіпсом лежати, придумаю.
— Гаразд. Я побіжу. Прийду ще, – подруга поцілувала в щоку.
— Бувай.
Її хвилювало більше не де, а скільки …
В сумочці знайшла невелику записну книжку. Не свою. На першій сторінці підпис «Від мене». Потім малюнки. Портрети. Різні. Багато облич людей. І одне з них – її. Сумне-сумне. Книжечка заповнена до середини. На останній сторінці з малюнком підпис художниці, на наступній букви із завитками свідчили:
«Зроби свій вибір. Але поділися рішеннями з кимось. Погляд з боку іноді рятує життя.
Твоя, Р. »
Також вона знайшла в сумочці адресу деякої пані Л., що має багато дітей і потребує помічницю. «Ну ось, вже знаю, де жити», ― зраділа Нонна, але рано. На звороті аркуша прочитала, що пані К. просить небайдужу людину допомогти у вихованні трьох дітей, двоє з яких мають вади: сліпота і глухота.
Знову вибір.
Нонна згадала свого колишнього і нітрохи не сумнівалася, кого вибрати.
************** ****************
— Приглянь за ними, я сходжу заберу його, ― прозвучало біля дверей.
— Добре, ― відповіла Нонна.
— На обід все як завжди, ― додала жінка і швидко пішла: сьогодні виписують сина з лікарні.
Через бідність мати не може задовольнити всі потреби дітей, та вчилися вони в спеціальній школі. Додому повертаються із сусідкою. Але чомусь їх немає до цих пір. За 4 роки дівчина звикла до розкладу й це хвилювало її.
Вона одягла шапку, закуталася в теплу куртку, хоча вже був квітень. Весна цього року пізня, а нежить та головний біль регулярно докучали.
Пішла до школи. Біля магазину побачила жінок. Вони лусгали насіння і щось обговорювали. Серед них була і сусідка Валя.
— Де діти? ― запитала, не вітаючись.
— Були поруч, ― жінка обернулася, їх немає.
— Де вони можуть гратися?
— Біля річки, – відповіла Валя і зблідла: зараз танув лід і діти могли захотіти прокататися на великих крижинах. Нонна побігла до річки. Решта жінок пішли кликати своїх чоловіків.
Від побаченого Нонна скрикнула. Глуха дівчинка і син сусідки стояли на крижині посеред річки. Сліпий братик кликав їх на берег. Діти віддалялися вниз по річці. Сусідський хлопчик злякався і скочив на іншу крижину, ближче до берега. Та, на якій був раніше, затріщала, ламаючись і несучи мале дівча далі.
Нонна зібралася з духом і поповзла на четвереньках по льоду. Хлопчик вже був на березі і втік до мами. Глухенька дитина плакала. Нонна так-сяк доповзла до неї, одягла у свою курточку. Крижина почала перевертатися, не витримуючи вагу обох. Нонна пересунула дівчину і сама виявилася у воді. Дихання перехопило, але вона щосили вчепилася за лід, для рівноваги. Коли мала перелізла на наступну крижину, яка ще не відпливла від берега, Нонна майже вилізла з води. Вона чула шум на березі – сусідки привели чоловіків. Це додало оптимізму. Але не надовго – тріск льоду пролунав поруч і її затягло вниз. Неочікувано сильно захотілося боротися за життя. Стало дуже страшно і вона намагалася виплести наверх, дихати, а світло все меркло і надія згасала. Але ось міцні руки вчепилися за неї і витягли на берег.
― Викличте швидку! ― Кричала Валя. Хтось почав робити штучне дихання. Нарешті дівчина прийшла в себе і закашляла, звільняючи легені від води.
Мати дітей повернулася ввечері і, дізнавшись, що трапилося довго плакала: вона знала таємницю Нонни.
Ставало все гірше. Кашель не проходив, температура висока. Лікарі розводили руками: при її статусі нічого не можна вдіяти.
Вона лежала і розуміла, що це кінець. Тиждень тому порізала палець на кухні, так він не зажив і до сьогодні. Синці теж не проходять. Постійний головний біль і слабкість нагадували, що вже скоро …
Запалення легенів – вирок в її випадку. Вона горіла, але свідомість була ясною. Написала листа Іді, в якому вказано номер рахунку. Всі свої заощадження вона переводила туди.
Уже більше 5-ти років не спілкувалася з Софі, але все-таки попросила Іду оповістити подругу про її смерть. Було боляче від думки, що назавжди залишиться для неї зрадницею.
Нонна сумно посміхнулася після візиту пані К.
Вона вибрала її не випадково. Дуже давно зустрічалася з хлопцем. Він потрапив в аварію і втратив зір. Минуло кілька років і одного разу, в її день народження, він пішов купити квіти. Пішов один. Він вже навчився рухатися, не бачачи шлях.
Хотів зробити сюрприз.
Його збила машина. На смерть. П’яний водій заїхав на тротуар, а юнак не зміг відреагувати правильно.
З тих пір вона не святкує день народження, а ходить до нього на цвинтар.
Ходила. Вона попросила Іду робити це не рідше разу на рік.
Не шкодувала, що врятувала дівчинку. Все відчувала свою вину в загибелі хлопця.
Начебто все правильно, але так важко на душі. Хочеться … хочеться неможливого. Шкода вмирати молодий. Але ще більше засмучувало, що не жила – існувала.
Важко дихати. Хоч би Іду дочекатися.
Подруга увірвалася в палату і проговорила з нею більше години. Забрала листи, пообіцяла ще забігти і все намагалася заспокоїтися, перестати плакати. Поцілувала і пішла.
Дочекалася-таки. Вже можна.
Заметушились медсестри, лікар — все дарма. Горить, догорає. Хрипло дише та кашляє. Вона сумно посміхнулася молодій медсестрі, яка плакала, не звикнувши ще, що смерть завжди забирає своє.
Останній раз подивитися у вікно, побачити квітучу яблуню, сонячну погоду, востаннє згадати Тома, Софі і руду пухнасту Соньку. Останній вдих, видих. Важкий схрип. Сльоза покотилася по щоці з дивовижних синьо-зелених очей з карими цяточками.
Монітор запищав, оповіщаючи зупинку змученого серця. Медперсонал після безуспішних маніпуляцій констатував смерть і залишив палату.
************* ***************
Її ховали сонячного весняного дня. Софі з чоловіком стояла біля Іди і художниці. Пані К. теж приїхала.
Дуже бліда Софі вчепилася в руку чоловіка і беззвучно плакала. Їй передала листа Нонни і тепер вона знала все.
Іда в чорних окулярах ледве тримала себе в руках. Перед очима радісне обличчя подруги після польоту на повітряній кулі. «Життя коротке. Лови момент, Іда», сказала вона тоді й поцілувала її в чоло.
Вони поклали квіти, але ніхто з подруг не міг піти.
Софі все побивалася: «Чому мені не сказала?». Чоловік обійняв її і повів, а художниця закуталась щільніше в шарф і тихо мовила в пустоту: «Такий її вибір».
Вони пішли і з тіні дерев вийшов чоловік. Він сів на землю біля могили і вдивлявся у фото, стискаючи в руках лист. Потім обхопив голову руками і сидів, не стираючи гірких сліз..
Лист впав на землю.
«Милий, Не маю права так називати тебе.
Знаю, ти дуже ображений на мене. Забудь нісенітниці, що я тобі наговорила ― ти дуже хороший. У тебе відбою не було і не буде від дівчат. Але благаю, не шукай в них мене.
Не шукай ― мене немає.
Незабаром я помру.
Але мене немає вже давно. Морально почала помирати, коли дізналася діагноз, а ще в той вечір, коли так образила тебе.
Знаєш, життя – низка виборів. І найскладніше: зробити його і жити з ним.
Пробач. Зрозумій і прости. Це мій вибір.
Сподіваюся, у тебе вже є дружина. Так, як я не змогла, не встигла, нехай вона любить тебе дуже сильно.
Пам’ятай, ти завжди в моєму серці.
Бажаю тільки здоров’я (з ним все прибуде, я точно знаю).
Твоя, Н. »
Вітер підхопив папір і поніс далі болючі слова прощання.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
