5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми публікуємо оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Надію Цибульську. ЇЇ оповідання “Іграшка” отримало диплом 2 ступеня.
Іграшка
Здається, ще вчора можна було відчути аромат трав, поніжитись під теплими променями сонця. А вже сьогодні, на вулиці панує холод. Небо повністю вкрилось пеленою сірих хмар…
Біля сонного, зимового лісу зупинилась машина. За кермом, постукуючи, сидить задумливий чолов’яга. А збоку, прилігши, великий, чорно-білий пес – Рік. Він вже не молодий, тому часто чує докори та насмішки. Навіть дідо, котрий ледве пересуває ноги, сварить його за безтолковість. В такі миті, щоб не сумувати, Рік згадував дні, коли був безтурботним цуценям.
Його подарували доньці господаря, Варі. Дівчинка невимовно раділа, коли побачила миле кудлате щастя.
– Ми тепер найкращі друзі! Обіцяй, що ніколи мене не покинеш! – говорила, притискаючи до себе.
Рік любив ходити з Варею, навіть до школи. Там його з нетерпінням чекала юрба дітей. Найулюбленішою грою був квач. І ним завжди був пес. А коли всі йшли на уроки, він слухняно сідав під вікнами і чекав.
Почались канікули. Варя покликала Ріка із собою на пасовище. Там якраз розпочинався чемпіонат по футболу між старшокласниками. У повітрі панувала спека, від якої можна було сховатись тільки у річці. Варя деякий час подивилась на біганину за м’ячем, а тоді, знявши тільки босоніжки, помчала, та «бомбочкою» стрибнула у воду. Бризки полетіли далеко на берег і потрапили на пса. Дівчина сміялась, пірнала. А Рік боязко споглядав. Страх води не дозволяв приєднатись, попри всякі прохання Варі. Раптом, вона почала тонути, бити руками, кричати. Гравці так захопились грою, що не чули вереск про допомогу. Пес намагався гучно гавкати та на нього теж не зважали, тому він стрибнув у воду. Схопив зубами за краєчок плаття на спині, і спробував тягнути до берегу. Та щось не пускало. Дівчинка однією рукою обійняла Ріка, а іншою – спробувала звільнитись від водоростей, котрі обвили ногу. На щастя все вдалось. І вони, повністю промоклі, вийшли з води та лягли на траву…
Варя дорослішала. Важливішим стало спілкування з подругами. Їй вже набрид чотирилапий. І Ріка посадили на ланцюг. А в домі з’явився новий улюбленець – висловухий кіт Арчі, котрий став новою іграшкою для господарів. А Рік – звичайним сторожовим псом. Жив у маленькій будці, їв, що давали. Перші дні на прив’язі, пробував звільнитись. Та у відповідь отримував стусанів. Змирився. Тепер його місце тут. І він охороняв свою сім’ю. Хоч часто було холодно і страшно. Минали дні, місяці, роки. Рік ставав чим далі кволішим. Одного разу пес не почув, як у двір прийшли чужі. Господар так розлютився, що мало не задушив, шарпаючи за повідок.
– Тепер ти будеш жити за хатою, дармоїде!
Рік покірно пішов за господарем, мовчки опустив свою сумну голову на лапи і заснув.
Наступного дня він почув дзявкіт цуценяти, а під вечір побачив, як мале, коричневе дитя вівчарки забігло до нього у будку. І, спочатку обнюхуючи, стало гратись. Рік доброзичливо загавкав до малого. Зайшов господар і з криком забрав цуценя. А тоді, коли сонце ще спало, прийшов, відв’язав старого та мовчки завів у машину. І зараз вони сидять поряд, вперше, за багато років. Чоловік ще хвилину пороздумував, погладив Ріка. Зняв нашийник, відчинив двері та виштовхав його з автівки. Пес розгублено та сумно поглянув на друга, тихо заскавчав та пірнув у туман вихлопного газу.
Тепер залишився він, дорога і холод. « Забув – єдине, що було на думці собаки. – Мене забув. Хто ж його захищатиме? Господарю, зажди…». І, поволі пішов по сліду автівки.
Починається снігопад. Вітер нахиляє дерева, ніби показує в котру сторону йти. Хурделиця, із жалю, підштовхує кволого безхатченка. Позаду залишилися важко пройдені кілометри. Сил майже не залишилось. Ще декілька метрів Рік пройшов, та впав, повністю виснажившись. І приснилось, що він біжить полем, на зустріч сонцю. Як теплі промені лагідно зігрівають, як Варя наздоганяє та міцно обіймає. Йому захотілось зашитись там, де щастя і тепло, де він поряд з тими, кому присвятив своє життя. Та сон розвіявся… І пес відчув пекучий холод на носі. Його майже замело снігом. «Варя»- подумав він. Та, обтрусившись, продовжив похід. Крок за кроком він долає одноманітну дорогу. Прислухається до самотньої тиші, аж раптом, її порушив знайомий звук. Пес зупинився та радісно поглянув на дорогу. Повз нього проїхала машина. Чужа. З вікна співчутливо дивились люди. Через деякий час промчала ще одна. Та ніхто так і не зупинився щоб допомогти. Зрозумівши, що це не по нього, Рік сумно опустив вічі та продовжив свій шлях. Землю поволі вкривала темна ковдра. Голод і холод поступово полонили пса. Рік зупинився та щосили завив. Так гучно, і розпачливо, що навіть ворони підлетіли у небо. Оглянувшись, побачив велику нору у стовбурі дерева і направився туди. Вона нагадала йому будку. Сон міцно взяв у свій полон. Прокинувся від яскравого, ранкового, холодного сонця. Ніч здалась миттю, сили майже не відновились.Псу так хотілось їсти, що він мимоволі стрибнув до птаха, котрий ходив поряд. Та той лишень швидко підлетів. Потягнувшись, Рік поплентався вперед. Над головою чорнілась каркаюча хмара, а попереду чекала біла дорога. Снігопад знищив всі сліди. Та раптом, у повітрі замайорів легкий аромат дому. Пес зрозумів, що поряд. Тому помчав! З усієї сили! Аромат сильнішав. Вітер то підштовхував його, то збивав з лап. Залишились лічені метри. Ось… Рідне подвір’я. Ледь не падаючи від втоми, пес привідкрив головою хвіртку. Почув тонке гавкання із будинку та щасливо почалапав до своєї будки. З дому вийшла Варя. Вона кинулась до Ріка, витираючи сльози, і мовчки обійняла. А він поклав голову на плече, востаннє вдихнув її аромат, заплющив вічі та помчав по золотистому полю на зустріч теплу.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
