5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Ловеліну Закохайко. Її оповідання “Міраж” отримало диплом 2 ступеня.
Міраж
“Хто ти?” – раптом заговорила Вона подумки до свого відображенняв дзеркалі після тривалого його споглядання.І хоч вуста її не промовили й слова, питання в ЇЇ свідомості пролунало так голосно, що вона ніби отямилась відпобутового клопоту.
Іще кілька хвилин тому, одягнувши улюблену сукню, Вона натхненно чепурилася біля туалетного столика і не ставила безглуздих питань. Адже знала напевне, що є дівчиною, такого-то віку, такої-то професії, з такими-то мріями– ніби усе зрозуміло і просто. Але не зараз…Не цієї напруженої миті, коли внутрішній голос говорить питаннями, а ти відчуваєш себе, мов на екзамені: ніби усе знаєш, але від хвилювання розгублюєшся і навіть на найлегші питання не знаходиш відповіді.
А й справді:”Хто я? Хто я тут і зараз? Хто я у цьому домі? У цьому місті? У цій країні? У цьому світі? На цій планеті?…”Ну і зовсім по-жіночому: “Хто ж я у цій сукні?” З думками про самоідентифікацію дівчина таки обнадійливо усміхнулася і вийшла з хатина пошуки власного “Я”, , ачи, може,пригод.
***
У Нього не було жодних питань: ні до себе, ні до кого. А замість дзеркала Він дивився на полотно, що хотіло стати картиною. Він добре знав, ким є для себе й для світу. Тому просто писав свою абстрактну картину-експеримент. Старанно, захоплено і майстерно, але не знаючи насправді що саме він зображує… Ну тобто, звісно, була в Нього якась ідея, концепція, та кінцевого результату Він поки чітко не у являв. Це мала вийти радше картина-відчуття, візуалізація чогось небаченого, невидимого, нечутого, невимовного, але відчутого душею. Художнє таїнство успішно тривало і картина впевнено вела митця: все далі і далі в непізнаний, дивовижний, безкінечний світ підсвідомості. Чарівними мазками на полотні з’являлася гра світла і тіней, променів і силуетів, символів і знаків.
Така вже робота в художника: бути у всіх світах одночасно: в реальному і у вигаданому світі образів, аби переносити їх на полотна – надавати їм форму, життя і дихання.
***
“Хтоти?” –це коротке просте питання, яке нам так часто задають ті, хто нас оточують,і на яке мине завжди готові відповісти навіть самим собі. Бо й справді: а хто ж я? Людина, жива сукупність думок, почуттів і емоцій, частинка всесвіту, божественне створіння…
Саме час посидіти в роздумах на березі моря, куди Вона і прийшла. Тут насправді є все: у хвилях, у піщинках, у мушлях…І чайки кигикають: мелодійно і загадково своєю пташиною мовою – так, що ніби й зовсім не розумієш їх, алечомусь починаєш краще розуміти себе.
День тільки починався, а Вона вже встигла усвідомити, ким Вона є – дівчиною, яка хоче змінити світ на краще, – а усе інше хіба важливо?
***
А що Він? Справа Його тонка й очевидна – йти на поклик картини,добре тримати пензель та вправно виводити ним все нові і нові лінії, вигини,візерунки, натяки, таємниці, здогадки. Те, що диктує йому уява, а чи хтось інший: муза?Йому це чудово вдавалося. Він би й продовжував так без упину, забувши про все на світі, занурившись в атмосферу образів і барв, мандрував би ще довго своєю фантазією, якби не баритон, що прозвучав, як пісня:
— Я про неї мріяв! Уже купую.
— Кого? – запитав Він майже автоматично, не розуміючи, про кого йдеться і як чоловік увійшов до майстерні так непомітно.
— Ну як кого? Вашу картину.
— Яку? – продовжував Він здивовано, уповільнивши темп роботи і роздивляючись свіжопофарбоване полотно.
— Оцю, над якою Ви зараз так натхненно працюєте. Як тільки фарба підсохне, я хотів би забрати її з собою – отак одразу з-під Вашого пензля– свіжу, нову і без рами.
— Та Ви ж ЇЇ ще навіть не бачили,– припинив малювати митець, – та й вона не продається.
— Я бачив, як Ви її пишете, і мені цього достатньо. Саме тому в мене й з’явилось бажання придбати цю картину. Ваші очі, Ваші рухи – усе Ваше тіло ніби говорило під час творення цієї роботи, і мова ця була неймовірно гарна, тому я впевнений, що картина мені припаде до смаку. Я готовий купити її всліпу.
— То виявляється, Ви за мною спостерігали, а я так захопився творчим процесом, що й не помітив. Гаразд. Я подарую Вам цю картину, але за однієї умови: якщо поглянувши на полотно, Ви знайдете мені того, хто за своїм характером відповідає моїй абстракції. Бо насправді все це малювалося задля експерименту – я хотів побачити, що трапиться з цим полотном, якщо я не буду планувати зображення, а довірюся своїй інтуїції і відтворю її нашіптування.
— Хм, Ви мене заінтригували ще більше, – чоловік підійшов до митця і обрежно й дуже зацікавлено почав роздивлятися мистецьку роботу. Йому здавалось, що там зображене чиєсь обличчя, він вбачав тендітні риси серед усіх цих абстрактних ліній та нестандартних візерунків, і чи то світло так незвичайно падало, але складалося враження, ніби мазки ледь помітно медитативно рухаються – словом, картина була живою, як анімація.
***
Гуляючи пляжем ЇЇ все ж переслідувало те саме питання, тільки спрямоване вже не на себе. Хто це небо? – ніби запитувала Вона, дивлячись як хмарини плавно пересуваються небесною сферою і розчиняються в ній.Хто це сонце? – роздумувала вона, відчуваючи на собі його промені.Хто це море?– питально говорила вона у думках, ловлячи на собі ніжний подих зефіру і насолоджуючись шумом прибою.Так би тривала й далі ЇЇ невимушена сієста, розмова наодинці з собою, якби не втрутився несподівано баритон:
— Перепрошую, панянко, чи гарно Вам прогулюється сьогодні?
Дівчина стенулася від несподіваного голосу, але привітно відповіла:
— Так, чудова погожа днина – ідеальний час і місце для самопізнання, відпочинку і мріяння.
— Маєте рацію, то ж я Вам відкрию маленьку таємницю: я Вас щойно бачив.
— Еммм… розгубилася дівчина від незрозумілих слів співрозмовника.
Ненадовго задумалась, але вирішила, що все логічно, – ну так, я тут на пляжі з самого ранку – надихаюсь, насичуюсь, філософствую, пізнаю себе і світ довкола.
— Та ні, я щойно прийшов сюди від одного художника, і там були Ви. Ну така сама – і очі, і рухи такі ж пластичні, розумієте?
— Ні, не розумію. Кажу ж, я вже кілька годин поспіль прогулююсь морським узбережжям і ніде інде мене не було сьогодні. Ви просто помилися.
— Ходімо зі мною, я покажу Вам ту – іншу Вас, але не питайте мене нічого, Ви сама все побачите.
— Ото пропозиція. Гаразд, – погодилась дівчина поглянути на своє друге “Я”, але додала: тільки не питайте мого імені, будь ласка.
— Та що мені Ваше ім’я. Для мене не важливо, хто Ви і звідки. Головне, що я Вас упізнав. А про себе подумав: отже, картина вже моя!
***
Він саме прибрав у майстерні, поскладав усі свої пензлі й фарби, стояв за мольбертом, розглядаючи всі мазки і вдивляючись у дивовижний образ, який втілив на полотні.
— Я привів Вам оцю незнайомку, хоча можливо, Ви одразу ЇЇ впізнаєте, як і я.
— Митець поглянув на дівчину і привітався.
— Але Вона промовчала – так, ніби вони вже сьогодні бачилися. А потім спитала, зупинивши свій погляд на найновішій роботі художника, від якої ще пахнуло свіжими фарбами: хто ця картина?
— Я не знаю, хто Ви, – усміхнувся Він Їй у відповідь.
— Ким би Вона не була, а картина моя, – спохватився той, хто привів сюди дівчину.
“Баритон” хутко зняв картину з мольберта і мав намір тікати зі своїм здобутком, але митець зупинив його на гарячому, поки той ще не встиг накивати п’ятами.
— Ти ж обіцяв мені подарувати цю дивну картину, якщо я приведу тобі ту, з кого ти її писав.То ця картина належить мені і нікому більше.
— Так, але ти повинен зачекати. Картина ще надто свіжа, аби я міг вручити її тобі. Їй потрібно трохи часу, а там дивись – і в тебе опиниться. Це буде справедливо. Май терпіння. За цей час картина вбере в себе магічну енергію майстерні і стане чудодійною, а ти насолоджуватимешся її властивостями.
Баритоном пролунало смиренне: “Гаразд. Я нікуди не поспішаю, але прагну справедливості.”Він ще потримав полотно кілька хвилин, аж поки заметушився і почав крутити її, повертати то одним боком до себе, то іншим, а потім невдоволено майже крикнув:”Та це шахрайство! Тут чисте полотно, а куди ж поділася справжня картина! Що ви за художник такий?А чи хочете мене обманути?” Він почав перевертати всі полотна, які бачив у майстерні, а тієї картини не знайшов. Тоді почав репетувати і побіг викликати поліцію.
***
Художник мовчки стояв і милувався Нею – своєю прихованою натурницею, і йому було байдуже, куди зникла картина, бо в уяві він вже малював наступну свою роботу, поки міг зловити кожен подих, і найменший порух і погляд дівчини, що ніби й розчинялась у повітрі – так захопився він змальовуванням живописності її вроди, що вже почав втрачати межу між дійсністю і образним світом своєї підсвідомості.Та все б нічого, але єдине, що в цьому творчому трансі йому хотілось дізнатись – це Її ім’я. І ніби байдуже йому було на ті кілька букв, що складають Її ім’я, і не те, щоб було цікаво, і не те, щоб хотів Її кликати на ім’я… Ні, важливішим було щось зовсім інше для його душі – те, що поза словами, буквами, алфавітом, мовою… – щось небачене, невидиме, нечутне, невимовне,але відчуте душею. Йому просто хотілося назвати Її іменем картину, бо лише Вона так точно передавала її сутність.
Він трохи отямився він захоплення, перейшов до реального світу зі світу своїх фантазій і нарешті наважився запитати в цієї неймовірної дівчини:
— “Як же Вас звуть?”
У Неї знову з’явився ланцюжок запитань на кшталт: “Хто я? Хто я тут і зараз? Хто я у цьому домі? У цьому місті? У цій країні? У цьому світі? На цій планеті?…” Ну і зовсім по-новому: “Хто ж я на цій картині?” Перебравши усі відповіді у голові, Вона таки обнадійливо усміхнулася і мовила, перш ніж зникнути: “Міраж. Називай мене Міраж.”
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
