5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Лілії Бомко. Її оповідання “Дощі” отримало диплом 1 ступеня.
Дощі
Клаустрофобія виявляється в напівзатемненій кімнаті в колючій вечірній тиші, в якій звучать лише стіни. Інколи здається, що вони, ті стіни, зсуваються одна до одної, забираючи мій простір і мій подих, що стає вже не таким потужним, коли можна було вдихнути півнеба і видихнути півсвіту.
Мені мало цієї кімнати, бо я стіна, а стіни не говорять. Але я мовчу, безслівно плачучи сухими слізьми, і то від дощу. Напевно всім відомо, що сльози від дощу – то щастя, бо хто в дитинстві не любив бігати під дощем? І перше, що ми відчували, задираючи голову до неба, солодкі краплі на обличчі. Тоді, заплющивши очі, стояли так кілька перших секунд, після чого втікали назад до дверей свого дому, перебігаючи поміж капель зі спритністю оси.
Сьогодні, я вже зовсім доросла, як на мій погляд, перебігала не поміж капель, а таки бігла від струму дощової води, що зливою накрила мене посеред міських вулиць, які за хвилину спорожніли від метушні та галасу перехожих. Навіть на мить мені здалося, що крім мене там нікого не було. І тоді я подумала, що люди могли заховатись під парасольками, накриваючи таким способом свої голови. Адже, коли не видно обличчя – важко впізнати в тій постаті людину. Особливу роль тут відіграють очі перехожих, точніше, їхній погляд. Часто, йдучи по багатолюдних вулицях міста, намагаюсь вловити якомога більше тих поглядів, і кожний торкається до відкритих ділянок моєї шкіри (не глибше), бо я продовжую йти, заглядаючи. Головне не зупинятися.
Зупиняюся. Бо сил нема йти далі – до своєї мети. А яка в мене мета? Йти. Я йду по вулиці старого міста і бачу як поволі з-під парасольок визирають погляди. Дощ скінчився і всі стали щасливішими. Чому ж люди так не люблять дощ? Як на мене, жити у місті, де сонце виблискує на щойно упалих дощових краплях різнокольоровою райдугою – неабияка розкіш. Але ця розкіш не може бути сама-по-собі, бо, найперше, її потрібно знайти в собі, тоді в місті, в дощових потоках (не тільки в маленьких краплинках) і, насамкінець, в ближніх. Щоправда остання складова є найбільш суперечливою, але все-таки місто неможливо уявити без людей, що є усюди, на кожній вулиці. То лише в сільській місцевості можна годинами блукати полями, лісовими стежками і навіть декотрими вулицями цілком на самоті. Проте аж ніяк не на самотності. Це зовсім інше відчуття духовного піднесення: коли ти ступаєш по кришталевій траві, а вона тебе підносить вище себе, вона росте і ти ростеш, вона вмивається росою і ти омиваєш свої ноги від неправильних кроків. Думаєш, що ти важкий, а трава тримає тебе. Тоді головне бігти, торкаючись п’ятами верхів’їв трави.
Вони не чують землі, бо трава така висока,
що кроки стають крилами
і я лечу стопами…
***
Коли серед гомону дозріває багато стежок, я вистерігаю тебе очима, хоч і темно всюди, де не глянь, хоч нічого дивитись довкола – ти йдеш. Я бачу твій сміх, який спалахує світлом, коли немає сонця і в мене починається безсоння. Ти йдеш кожного разу, коли я зупиняюсь. Ти йдеш вгору – до найвищих дерев. Кажеш, що весна вже близько і що це таємниця. Ти повертаєшся з квітами, щоб я тобі повірила. І смієшся так відверто, що на губах твоїх стигне весна, пізня весна або вже літо, коли черешні соковито заливають дерева і падають до наших долонь так швидко, немов дні до життя. Тоді починається нічний дощ. Ти хапаєш мою руку і ми, не відчуваючи під ногами землі – біжимо. Чи летимо? Це вже не має значення, бо під ногами м’яка соковита трава, яка обіймає наші кроки.
***
Прибігаємо мокрі і щасливі, дякуючи небесам за дощ і за темряву, в якій дуже добре видно навіть найменше світло. Ми бачимо одне одного і нам добре більше нікого не бачити. Ми прибігаємо до хати, знімаємо мокрий одяг і, одягнувши кольорові піжами, ховаємось в неймовірно великих, більше схожих до купчастих хмар, білосніжних перинах. Ти говориш:
—На добраніч, моя кавова.
—Добраніч, солодка, – зазвичай відповідаю я. Бо скільки тебе знаю, тобто все твоє життя, ти любила все солодке, яке могло бути твоєю улюбленою стравою, якщо не враховувати бараболі. Про них можна складати окремі кулінарні історії з життя нашої сім’ї. Бо саме бараболі є традиційною стравою до сніданку: нема бараболь – нема сніданку. Але, що там казати, не лише сніданку. Це, так звана, картопляна культура, коли бараболі є важливим елементом домашнього затишку. Хоча зараз не про це. Зараз буде сон. Ти бажаєш мені кавових снів, а я тобі банально «солодких». Ти засинаєш, як завжди, перша. Я не завжди засинаю.
В кімнаті абсолютна темрява. Вона така простора, що, здається, помістить усі мої думки. Я радо віддаю їй все, що маю найпотаємнішого в собі. Темрява безсоння така глибока, що поглинає ваші повіки, якщо вони були до цього відкриті. А я так люблю дивитись у темряві…
***
Сьогодні я повернулася до батьківського дому і символічно, як це часто буває, почав накрапати дощ. Мама сказала, що дощить вже кілька днів поспіль і тому нема змоги працювати в полі. В такі моменти я внутрішньо потаємно радію, бо не дуже люблю працювати на землі: прополювати грядки, сапати буряки чи загортати сіно. А в селі такої роботи так багато, що вистачає на кожен Божий день, за винятком церковних свят.
Сьогодні ж звичайний день у календарі – літо, червень, дощ. Тато обірвав вже майже всі вишні, проте на деяких найвищих деревах ще багато ягід, що цього річ їх вродило неабияк рясно. Мама до мого приїзду напекла з тими вишнями запашних морквяних кексів. Вони такі смачні, що кращих я ніде у Львові не куштувала, може тому, що приготовлені маминими руками. А вони у неї такі, що завжди вміють начарувати з муки, яєць, цукру і ще з кількох інгредієнтів щось таке оригінальне і смачне, що захоплює мій смак:
— Ммм… Я б так не змогла, – висловлюю своє захоплення.
— Ти ще краще зможеш, – дякує мама за похвалу і, водночас, хвалить мене.
Я кладу собі на тарілку ще один запашний морквяний кекс з вишнями, заварюю чорну гірку каву і зручно вміщуюсь на веранді, що вся обплетена маленькими вікнами різної форми з вузькими рамами. За тоненькими шибками дуже добре чути дощ і я слухаю його мелодію. Всі думають, що вона сумна, і тому багато хто не любить дощ, а ще більше, звинувачує його у тому, що він падає і тому тим людям немає заняття, вони стають сумні і похнюплені. Хіба це не абсурдно?
Натомість я так люблю дощ (і не тільки тому, що тоді можна не йти на город), що часто в мене піднімається настрій, коли вирує злива або коли небо затягує хмарами, вказуючи тим самим на можливу грозу або просто дощ. Щодо грози, то вона викликає в моїх очах неабиякий страх і занепокоєння, тому більше за все я люблю тихий помірний дощ, оповитий запахом липовим цвітом та бджіл, що збирають там мед, а побачивши перші краплі дощу, так швидко втікають, що гублять по дорозі частинки своїх крихітних скарбів.
Дощ – це те, що провокує людей до сплетіння. Хіба ж можна не помітити пари, які тиснуться одне до одного в намаганні сховатись за однією парасолькою. Скільки там любові!? Можна лише здогадуватись і кожна здогадка буде правильною. Чи ви здогадувалися про любов під парасолькою?
Коли нас застав дощ, ми прогулювалися після мого лекційного заняття з філософії, на які ти охоче приходив, щоб послухати доповіді викладачів, які не вирізнялися особливою креативністю, проте подавали класичні знання. Інколи ти брав із собою книжку і час від часу читав там дещо важливе. Проте більше тобі подобалось писати на лекціях у своєму величезному блокноті, хоча й тут твої поезії поодиноко залишали на аркуші кілька слів. Натомість ти часто дивився на мій профіль, який робив вигляд, що не помічає твого погляду. Моя увага була звернена на безперервних словах одного з тих викладачів, які змінювались кожного заняття.
Дощ застав нас не раптово. Ми чекали його. Ти відкрив свою парасолю і ми так само прогулювались вечірніми вулицями осіннього, і тепер ще й дощового, міста. Цей період я називаю «сезоном дощів» і, здавалось, що він не закінчиться впродовж всієї осені. Ця думка аж ніяк не засмучував, відтепер, нас обох: дощ був нам втіхою і я знову потаємно раділа. Наші голоси з кожним кроком ставали тихішими і, зрештою, ледь чутними, бо шум дощу заглушував усі інші звуки: машин, трамваїв та ближніх кав’ярень, і навіть запахи, які зазвичай долітають від тамтешніх затишних прилавків, біля яких збираються усі бажаючі випити ароматної кави. У цьому місті її так багато і на будь-який смак, що запросто можна стати кавозалежним. Ну що ж, я одна з таких. І від того часу я навчилася розрізняти запахи та смаки різних видів та сортів цього напою. Та попри це дощ змив аромат кави. Дощ змив усе зайве, що могло нам завадити насолоджуватись тією миттю, яка, здавалося, раптово обірветься: дощ закінчиться, шум повернеться, Андрій складе свою парасолю і ми, швидко попрощавшись, розійдемось врізнобіч.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
