5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Лесю Лівчак. Її оповідання “Жінка з книжками” отримало диплом 2 ступеня.
Жінка з книжками
В лікарняній палаті світла мов не було. Вікно малесеньке, а за ним – ранок зими, а він сірий, як какао розбавлене молоком.
Довге волосся, уже добряче посріблене, розсипалось по подушці.
Якби сонце таки засвітило, з того волосся було б ще трохи блиску.Бо декілька зим назад – воно ще сліпило сяйвом очі. Таке від Бога було як глянц.
Усі говорили, що від Лілії Олексіївни сяє світлом і трохи суворістю, іа ще, казали – вона із тих жінок, котрі відкладаються у пам’яті. Зараз уже світла менше – з віком. А суворість начебто все та ж…
Прокинулась, згадала, – вона у лікарні. Стіни здавались холодними, важкими, а ще більше тому, бо у палаті одна.Помітила годинник.Подумалось їй, що у таких кімнатах стрілки ідуть повільніше. Важке повітря з запахом ліків ніби збиває їх з ритму.
Ох, як же їй хотілось додому.
Тут відчинились двері: “О, то ви не спите уже? Це добре!” – медсестра прийшла перевірити самопочуття. З широкою посмішкою і в доброму гуморі.Їй нестерпно личив білий халат і, здається, вона була послана самим Богом в цей кардіоцентр, не просто, аби ставити пацієнтам крапельниці і міряти тиск, а ще би своєю енергією і молодістю нагадувати їм, що життя таке чудове.
Навіть у цих палатах. Навіть коли час нестерпно повзе. І коли тимчасово пахне ліками.
— Ви кажете, ніколи в лікарні не були? То ви щасливі. В такому віці і вперше. У нас тут, якби то сказати, є такі, що могли б мати прописку цієї лікарні,і нічого… А що поробиш? – вона підраховувала серцебиття, – А… до речі, ледь не забула, до вас прийшли.
— Хто? – Лілія Олексіївна не чекала нікого, але їй хотілось, аби хтось її навідав.
— Жіночка якась, здається, то ваша студентка, чи що… – я запрошу її, якщо вам хочеться.
Лілія примружила очі, мовби почала пригадувати усіх, хто відклався у пам’яті. У неї дуже добра пам’ять, вона могла б процитувати Кобзар з будь-якої сторінки.
Потрапивши сюди, Лілія Олексіївна згадувала, як прийшла викладати літературу у провінційний коледж. Відразу після захисту дисертації. Молода і сувора. Здається їй, що це було ох як давно.
Вона могла б прийти в інше місце, більш престижне, ходили чутки, що її кликали багато куди, але це місто було їй рідне, тож прийшла у вицвілі стіни, і холодні вікна місцевого правничого коледжу, з яких зимою дуло так, мов то вітер із моря. Тільки за шибами було не море, а маленькі вулиці і старі будинки.
Чомусь вона бачила себе тут. І студентів закликала відчайдушно шукати своє місце у світі. Вона переконувала їх, що вони, хоч такі юні, уже надто важливі, що ця планета не виживе без них. Тож вони цьому вірили і любили її. «Хіба ви не прочитаєте чотириста сторінок цього роману? Серйозно? Ви ж будете суддями десь у столиці, і ваші судові справи будуть більші за обсягом, ніж якась там художня книжка», – вона просто не залишала їм вибору, окрім як рухатись хай там що.
Ніхто у коледжі не смів би навіть натякнути, що література – то не надто важливо, бо це предмет зовсім не профільний. Навіть думати так ніхто не смів.
Вона організовувала вечори читання, і розповідала натхненно, ніби слухала ораторські курси в престижних вищих школах. Студенти жартували, що їй потрібно було б викладати психологію і навчати мотивації.
А якщо хто хотів би прикласти вухо до дверей кабінету, то міг інколи почути музику. Директор одного разу прислухався, а потім дивився скоса. Те, що вона новатор у методах і не зовсім слідує звичним старим стандартам – була не новина. Але успішність була висока, тож ніхто не смів тому перечити.
Вона носилася з книжками, що вони ледве поміщалися у дві руки.Любила їх і казала, що вдома має кімнату зі стосами книжок аж під саму стелю, що аж крісло треба брати, би щось згори дістати.
І так минув десяток років, а за ним і другий, третій.
Серед сторінок її спогадів була Олеся. Дівчина з першого ряду, тендітна, усміхнена староста групи, яка уміла робити декілька справ одночасно. У неї завжди був олівець в руках, який безперервно ковзав по папері.На щастя, це не заважало їй навчатись.
Вона не просто малювала. Розмальовувала поля зошитів так, що вільного міліметра не лишалось, аркуші всередині, аби потім вирвати їх і відкласти десь окремо, а ще задні сторінки. Зрідка, вона просто ставила перед собою лист білого паперу.
Викладачі звикли до того, що вона щось там собі малює і користались, коли потрібно було створити плакат на інформаційну стіну чи щось схоже.Якось Лілія Олексіївна звернула увагу на її малюнки. «Гарні у вас начерки, направду… сподіваюсь, ви не покинете це»- пролунало на великій перерві, коли уже нікого в аудиторії не було, бо та перерва то був святий час студентського обіду.
І в Олесі заблискали очі.
Мов ліхтарики, котрих ввімкнули над вулицею, бо уже стемніло.Почути похвалу від Лілії Олександрівни було, як отримати дорогий презент.
— Плануєте в юридичну академію після коледжу?
— Так, сподіваюся… – і якось мимовільно Олеся глянула у вікно, мовби сподівання її були трохи іншими.
— Але малювати не кидайте… – сказала Лілія Олексіївна, засуваючи стілець і покидаючи аудиторію.
А наступного дня Олеся принесла папку зі своїми роботами, сама чомусь так вирішила. І після занять прийшла у кабінет літератури. Тамбули пейзажі і декілька портретів. Лілія Олексіївна побачивши, що для її студентки це важливо, сіла за свій стіл і акуратно роздивлялась кожен малюнок.
То були гарні картини.
Потім вона вийшла зі свого столу і сіла біля Олесі за парту:
— За містом живе один художник. У нього завжди багато учнів,- він тільки талановитих і бере собі на навчання. Я його давно знаю, він навіть колись малював мій портрет, але той портрет згорів, коли у моїй квартирі одного разу була пожежа… хоч зараз не про це.Просто… Я і не знала, Олесю, що ви такі талановиті.
Які ж це були теплі слова. Наступного дня Олеся уже віднайшла того художника за вказівкою Лілії Олексіївни. І час від часу приходила у його скромну школу.
Вона малювала. Хоч удома її батьки думали, що давно кинула. Ходила після пар, начебто в бібліотеку. І частіше залишалась в коледжі, аби просто побесідувати з викладачкою літератури.
Одного заняття Лілія Олексіївна принесла ватман. Начепила на стіну аудиторії та сказала студентам клеїти на нього свої мрії. Спершу це викликало посмішки та іронію. Але коли час від часу хтось приносив якісь красиві вирізані з журналів мрії: фотографії Гімалайських вершин, презентабельних авто, затишних будиночків з терасами і лахматих лабрадорів з купою дітей, то поступово місця ставало все менше. Кожен хотів принести щось і вклеїти туди. Так вийшов груповий колаж мрій, на якому уже не було вільного сантиметра. І той папір на стіні надихав. Олеся витнула з мистецького журналу фото кімнати з картинами і знайшла ще, де його почепити.
А за якийсь час у коледж навідалась Олесі мама. Люта, як ураган. Гримнула дверми так, що старезні вікна аудиторії біля кабінету директора ледь не лишились шибок.Спершу була довга розмова директор змушений був викликати Лілію Олексіївну. У її сторону посипались звинувачення:
— Хто вона, аби змушувати дітей вірити у всякі дурниці? Вона що викладає? Літературу? От нехай не виходить за рамки! Моя донька знову малює, замість того, аби вчитись і вступати у юридичну академію, вона слухає усяких отаких…. Це ж треба, яке зухвальство!
Директор ніяковій, червонів, білів, і намагався знайти слова. Лілія Олексіївна лише сказала, що нікого нічим не образила. Тоді її вперше у житті заболіло серце. Не сильно, та відчутно. Але полегшало до вечора.
Ця історія гостро засмутила її… Вона згадувала Олесю вечорами, коли молилась.
Лілія Олексіївна не чула про неї після закінчення коледжу. Востаннє бачила Олесю, коли та отримувала диплом з відзнакою на урочистій церемонії.
Згадалась вона їй дуже чітко за багато років, коли вдруге в житті закололо у серці. Бо ніколи воно її не боліло, тільки тоді. А цього разу дужче. Так, що аж терпіти не могла. Сильно. Просто на кухні, коли був спокійний вечір. Спершу думала, що зараз відпустить. Але врешті опинилась тут.
У кардіоцентрі з нестерпно малими вікнами, які були ще й до того, надто високо, – мов підпирали стелю.
Та навіть якби ті вікна були б нижче, на рівні з ліжками, і через них можна було б розглядати світ, Лілія Олексіївна все одно не побачила б того, що відбувалося на іншому кінці міста.
У великій розкішній залі Палацу мистецтв (найгарнішому будинку цієї провінції) було доволі людно, гамірно і годинник на стіні, здавалось, іде нестерпно швидко. Бо ж тільки відкрилась виставка художниці, котра звідси родом, а уже продано безліч картин.
То було далеко від кардіоцентру.
Ті картини уже бачили у багатьох містах Європи, і для цього маленького містечка то була неймовірно велика подія. На неї з’їхалось багато люду, серед них мери з усіх сусідніх міст, і навіть з обласного центру.
Повітря там пахло мріями, а перед очима було стільки барв.
Картина, з котрої розпочиналась виставка «Жінка з книжками» не продавалася. Ні, на неї було багато покупців. Якийсь італієць у Флоренції навіть обурювався: «Як так не продається? Висить же перша, і не продається».
Від неї важко було відвести погляду. Жінка на тому полотні тримала в руках багато книг, очі бездонні, що не один хотів би побачити такі вживу, і волосся кольору свіжого каштану… як же воно сяяло.
Цього ранку картину зняли.
І коли Олеся закривала холодну дверну ручку палати, то велике полотно ледь не вилетіло з рук. На щастя молода медсестра підхопила його. «Вас сам Бог послав» – подякувала їй Олеся.
Лілія Олексівна згадала…
Вдивлялася в постать у дверях.
І очі стали вологими: «Невже? Олесю, то це ти?»
Вона і не думала колись її побачити. Не сподівалась ніколи, що студенти, котрі покидають навчання пам’ятатимуть її. Не думала, тим більше, що коли опиниться тут, хтось сюди прийде. Бо хто ж вона така? Викладачка літератури, жінка з книжками…
— Тепер у вас буде знову портрет. – Олеся майже не змінилася, така ж тендітна і усмішка, як колись.
В лікарняній палаті світла не було. Бо маленьке вікно і слабка лампочка на стелі були безсилими. Проте, здається, що самі люди, котрі перебували там…
Світились, як ліхтарики.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
