5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Ксенії Шпак. Її оповідання “День нарождення” отримало диплом 3 ступеня.
День народження
Своє 25-ліття Леся вирішила відсвяткувати якось по-особливому. «Роковини», – спливло в пам’яті слово, хоча вона точно не знала, чи воно доречне.
“Ро-ко-ви-ни. Рокований”.
Думки мляво ворушилися в голові – стояла суха спека, як і бувало зазвичай на її день народження. Швидко псувались продукти і в’янули квіти, від асфальту йшов важкий дух, і можна було схопити сонячний удар. Леся з деякою бридливістю подумала про потребу взути кросівки, однак як вирішила, то вже вирішила.
Висока постать Михайла вже майоріла попереду – Леся мала поганий зір, однак його легко було визначити за ходою і трохи непропорційно довгими руками. І ще за сорочками, які кепсько сиділи на ньому, здуваючись бульбашкою на спині, ніби вітрило. У руках він тримав великий букет.
“Цікаво, як він обирав квіти, якщо ніколи не питав, які я люблю”, – чомусь їй досі муляло це, так, ніби вона й справді чекала якоїсь жалюгідної галантності з жіночих романів. “Це просто мертві квіти”. Багато дівчат так кажуть. Не варто бути сентиментальною.
Однак розчарування таки легенько дряпнуло усередині – звісно, це були не ромашки. І навіть не рятівні при муках вибору троянди. Це було… щось схоже на вже засушений гербарій з маленькими квіточками й колючими стеблами. Доволі сміливий вибір.
– Вони точно ще не всохли? – через деякий час запитала Леся, силкуючись приховати глузливі нотки в своєму голосі.
Букет коловся крізь гофрований папір.
– Точно, – посміхнувся Михайло. – Я перепитував.
Леся кинула на нього погляд. «Серйозно?»
Отже, план на особливе святкування в неї був доволі специфічний – біля Шевченківського гаю облаштували мотузковий парк: приблизно на висоті 3 метрів між деревами притягнули смугу перешкод, різноманітні мотузкові мости і просто канати, якими треба було пересуватись від одного дощаного настилу до іншого. Леся боялася висоти. А ще хотіла відчути себе сильною. Перемогти бодай мотузки і триметрову висоту. І для іменинників діяла знижка 50 відсотків.
– Вона боїться висоти, – попередив Михайло дівчину у кіоску, поки Леся показувала паспорт. Та із розумінням посміхнулася і запропонувала спочатку спробувати залізти на настил, а вже тоді платити.
Леся роззирнулась довкруж. Лавочки, щоб сісти, не було, і довелося перевзуватися в кросівки стоячи. Земля під ногами була суха й вкрита шаром пилюки, трохи краще було під деревами – там принаймні панували сутінки.
Звідси смуга перешкод здавалась невисокою.
– Точно не підеш зі мною? – спитала Леся.
– Нє, – відмахнувся Михайло. – Я ж казав, рука боліла взимку, досі не певний.
Це було певним розчаруванням для неї. Леся ковзнула поглядом по сивині на Михайлових скронях і полізла нагору. Вона пам’ятала, як він жалівся всю зиму на свою руку, яка спочатку страшно боліла, а потім ще довго поколювала, коли підіймав її. Але до лікаря він тоді так і не ходив. І… вже завершувалось літо.
До того ж Михайло полюбляв розповідати, як він ще пару років тому находжував кілометри і щотижня грав у баскетбол, однак сходити з нею на тенісний корт так і не зібрався – аж вона лишила ту затію. А тепер ще й оце. Лесі все ж в голові не вкладалося, як можна так різко змінитися за пару років, і вона картала себе за егоїзм – зрештою, він справді старший, може, так і буває в його віці.
З кожною приступкою драбини висота ніби збільшувалась, і нагорі Леся ледь перекинула ногу на настил, відчуваючи, як починають трястися коліна і стискається шлунок. Вона видихнула. Михайло з касиркою спостерігали знизу. Добре. Тепер потрібно закріпити підстраховку. Леся боязко підняла руку, розкриваючи кріплення, однак воно йшло надто туго. Треба було підняти другу руку, а тіло охопило гидке відчуття невагомості – здавалося, якщо трохи хильнутися вбік, вона втратить рівновагу і впаде.
– Я злізаю, – оголосила вона і тремтячими руками вчепилась у кріплення. Розтиснути його вдалося не одразу, тож Леся ще кілька жахливих хвилин провела з цим відчуттям невагомості десь між лопаток. Нарешті страховку вдалося відчепити, і вона швидко полізла вниз. Знала: якщо дасть собі мить передихнути, то заклякне від страху і самотужки перекинути ногу на драбину вже не зможе. Таке одного разу трапилося з нею років так у десять – вилізли з подругою на дах будинку, а назад спуститися їй допомагали. Але у 25 градус ганьби буде значно вищий.
Опинившись на землі, Леся бадьоренько посміхнулась. Ну, з ким, зрештою, не буває. Вона з усіх сил робила вигляд, що їй ані крапельки не соромно. Певно, збоку виглядало навпаки.
Михайло лишився незворушним.
– Ну, – розгубилась Леся.
Подальшого плану на вечір у неї не було, і від того розчарування відчувалось тільки гостріше. Але ж пройти смугу перешкод – це не доленосний вчинок, від якого справді щось залежало б. Цьому дню народженню не обов’язково відрізнятися від інших. Просто вона дивиться забагато фільмів, а там вічно експлуатують тему виняткових дат, ознаменованих непересічними змінами. Ну, або фразою «п’ять років потому».
Хоча цей день народження все одно відрізнявся. Вона вперше святкувала його з Михайлом – минулого року в них була коротка зустріч у парку, на яку вона банально напросилась. Подруги Лесі не дуже хотіли бачити його, бо тоді їхні стосунки безкінечно крутилися по колу «Я не хочу з тобою бути – Я передумав». Тоді він подарував їй книгу зі своєї бібліотеки – подарунковий пакетик був пошарпаний. Чому це так запам’яталося?
Цього року подруги роз’їхались на відпочинок, тож варіантів у Лесі не лишалось. Не те щоб вона не хотіла святкувати з Михайлом, просто… він виглядав так само відсторонено, як і торік. Леся згадала, що своїх днів народжень він не святкує. Точніше, «давно» не святкує. «Так, ніби йому триста років», – роздратовано подумала вона.
– Йдемо заліземо на Лису гору, – запропонував Михайло.
Леся, яка встигла перевзутися в сандалі, не зраділа такій перспективі.
– Не хочу, – відказала вона.
– Чого? – глянув він на неї. – Оце ти лінива.
– Сьогодні дуже спекотно! – огризнулась Леся, а подумки додала «І це мій день народження».
– Та там нема що лізти.
Такі розмови вони вели часто – Леся не бажала чогось, а Михайло починав її умовляти, як бабусі вмовляють онуків, що не хочуть їсти добавку на обід, нібито з турботою, але від тої турботи виникало відчуття мало не фізичної задухи. А потім Михайло ображався і казав, що більше не буде про неї піклуватись, Лесю гризло відчуття провини і легка тривога – а раптом і справді не буде? Вона починала вибачатись за свою непоступливість, і чим далі, тим більше сил в неї відбирали такі нібито невинні сутички.
Посперечавшись, вони таки поїхали в центр. Леся – почуваючись виснаженою, а Михайло – хтозна. Сіли на терасі кав’ярні. Їсти зовсім не хотілось, тож вона замовила молочний коктейль, час від часу кидаючи погляд на Михайлові скроні. Чомусь його сивина робилась особливо помітною, коли вони відвідували кафе. Лесі завжди здавалось, що всі – особливо її однолітки – починають на них витріщатись, і вона не любила таких посиденьок. Та й самі заклади, в яких вони бували, чимдалі більше дратували її – то були дешеві забігайлівки з гучною народною музикою і резиновими на смак млинцями. Чай тут подавали в пакетиках, і Михайло брав дві чашки з окропом і один пакетик на двох. Він часто повторював, що кафешки наживаються на чаї і хлібі. «То відкрий свою», – подумки озивалась на це Леся, але вголос не говорила нічого. На щастя, влітку вони переважно прогулювались центром, нікуди не заходячи.
Коктейль закінчився доволі швидко – Леся їх просто обожнювала. Вона не вміла цмулити улюблені напої по півгодини чи розтягувати одне тістечко на цілий вечір. Завжди швидко розправлялася зі смаколиками, навіть якщо теревенила під час їжі.
– Давай сфотографую тебе, – Михайло витягнув камеру з рюкзака.
– Та ну, – відмахнулася Леся. Її здавалося, що чоловіки за сусіднім столиком косяться на них. Вона хотіла вже піти.
– У тебе ж день народження, – Михайло прицілився фотоапаратом, сперши лікті на підлокітники крісла і відхилившись на спинку, від чого живіт помітно випнувся вперед.
«Такий великий», – мимоволі відзначила Леся і вмить засоромилась своїх думок. Останнім часом її погляд нерідко падав на його черевце. Ще рік тому його не було, а тепер воно тут – кругле й недоречне на кощавому тілі. Жорстоко й недобре акцентувати на цьому, але Леся не могла не бачити його, тим більше, що Михайло навіть не намагався його втягувати.
– Давай, з букетом, – наполягав він.
Леся взяла колючий оберемок у руки і посміхнулась. Зібране в хвіст і нерозчесане волосся, проста коричнева футболка – так собі прикид для світлини. Але хай фоткає, щоб знов не сперечатись. Вона просто не зберігатиме собі, та й по всьому.
Покінчивши з увічненням миттєвостей, вони посунули далі – безцільно блукати центром, як робили майже щовечора. Леся відчувала, як розчарування розростається до велетенських масштабів, заковтуючи її настрій і вечір, і кінець літа. Але чого вона очікувала? Як треба було провести цей день, щоб не шкодувати? Щоб запам’ятався?
– О, давай зайдемо, – Михайло запримітив попереду секонд.
Це він любив. Коли вони гуляли, він ладен був заходити в кожен секонд, сток чи ломбард, перевіряючи, чи не знайдеться там чогось на перепродаж. Леся неймовірно дратувалась, а він обурювався, що вони ж і так гуляють, то чому б і не зайти. Хоча, на її думку, він міг би займатись пошуками скарбів вдень, поки вона на роботі – мав для цього достатньо вільного часу.
– Не хочу, – буркнула Леся.
«Це мій день народження», – знов подумавши так, вона відчула себе якоюсь маленькою ображеною дівчинкою. Так по-дурному. Вона розлютилась на себе. Скільки можна корчити з себе жертву?
– Ненадовго, – заблищав очима Михайло. – Ми ж все одно гуляємо.
І так повсякчас. Ця розмова повторювалась мало не щодня. Але сьогодні щось таки має бути по-іншому. Леся зупинилася, знов відчувши лоскітливу невагомість між лопатками. Так, слід нарешті зізнатись собі, що сивина і черевце стають помітними й нестерпними тільки в особливих випадках.
– Іди, – промовила Леся, не даючи собі часу передихнути, інакше потім просто заклякне. – А я не хочу. Не хочу бути з тобою.
Вона тицьнула йому в руки той бридкий букет – так, так, саме бридкий, як же солодко собі в цьому зізнатись – і рішучим кроком подалася геть. Сонце ховалося за дахами старих будинків, кидаючи косі промені на пам’ятник і забарвлюючи його в червоне, і спека теж потроху відступала за місто. Наростаюче відчуття невагомості набувало загрозливих масштабів – ось уже з-за лопаток воно перетекло в живіт, ніби Леся от-от зникне, розтане у цьому гарячому вечорі, розсиплеться на золотаві часточки пилу, що кружлятимуть в останніх променях сонця, а люди прорізатимуть їх своїми тілами, не знаючи, що то вона, що саме сьогодні вона наважилась бути чесною з собою, наважилась лишитись сама, хай там що буде далі.
***
