5 лютого завершився 1-ий літературний конкурс інтернет-порталу ІНФОЛАЙФ. Як обіцяли, ми починаємо публікувати оповідання наших учасників. Хочемо звернути вашу увагу на учасника нашого конкурсу – Алли Ісаєвої. Її оповідання “Мама” отримало диплом 3 ступеня.
Фіолетовый халат
Висить у ванній кімнаті мій фіолетовий халат. Дірка на лівому плечі. Махровий, гарної якості. Петелька велика, вішати зручно, фірмовий, турецький. Я маю його викинути і мені дуже шкода з ним прощатися. Все думаю якось його переробити. Як у “Величному столітті” – мереживо на нього контрастне золоте нашити….. Вже бачу як це гарно, достойно та дорого. Гроші на нього витрачати?! Ні, не буду. А там дві білі плями – підрив кольору від хлорки. Бо сама прибирала у квартирі. Коштував 50 американських доларів у кінці 90-х років, коли долар був 1 і 8 і Президент Кучма, Леонід. І це було дуже дорого для мене. Тоді зарплата студента за пів дня роботи за місяць була 100 доларів. А така новітня професія на той час як маркетолог або мерчандайзер давала 300 доларів за місяць. Пара шкіряних добротних підборів коштувала від 50 до 100 доларів. І в ці “славні роки” я навчалася у Києві в Інституті міжнародних відносин, закінчила його в 1998 році. І за планом Батька мала йти працювати у Міністерство Зовнішніх Зносин України. У ті часи ще кадри вирішували все, зараз — гроші. І мій Батько був впевнений, що я прям ну одразу і поїду другим секретарем посольства чи до Англії чи до Америки за те, що я така розумниця і відмінниця.Так технічно я відносилася до “золотої молоді”. А насправді…
Мій батько працював заступником голови Держкомнафтопродукту за радянських часів і після розпаду СРСР. Ми не жили як багатії. Він зробив стрімку кар`єру. Він просто працював краще, довше, якісніше як управлінець кадрами і будівництвом. На цю посаду його призначили ще до мого народження, до 1976 року. До того часу він пропрацював у КПСС якби зараз я це сказала. Був свого часу інструктором “райкому”, потім “обкому”. В ті часи за його “характер” та непередбачуваність він і отримав кличку “Сталін”. Люди його поважали, хоча більше боялися. Я його поважала звісно. Але він дуже важка людина в особистому житті і в сімї. На роботі — просто супер… Усі поставлені керівництвом задачі він виконував з легкістю. Вдома він був тиранічним, зараз в своій старості — став поблажливим. Хорошун Петро Олександрович, 1936 року народження, мій Батько. Єдиний з керівництва Держкомнафтопродукту, який і сам залишився в живих і його сім`я не постраждала в “лихі” 90-ті.
Халат дуже дорогий для мене. Висить з 2003 року і я його одягала. Такий теплий для моєї душі. Барський. Моя сутіність. Комір двубортний, широкі рукави, внутрішня непомітна застібка, широкий довгий пояс, дуже довгий халат— до п`ят. Але мій дім — не звалище для спогадів. І зараз 2015 рік. Чому ж мені так шкода халат, але я його не надягаю?! Висить непотрібний. От напишу історію цього халату, згадаю все, і поріжу його на ганчірки або викину. Ну ще сфотографую. І зараз він на мені. Скільки в мені всього — не на одне життя вистачить, і не на одного персонажа. Впевнена, от напишу історію халату і груз розтане як і не було. І буде повний душевний феншуй. Все вирішила. Все так і зроблю. Як заходжу до ванни, так мене всю і скручує всередині. Все в мені ніяковіє та закипає. Але… Хочу нове життя, врешті – решт я взагалі хочу хочь щось. Ще дві нові квартири для дітей. Легкості, краси. Так, так. Халат. Пам`ятаю, в ньому добре спати. Гаразд, поїхали джинів із пляшки діставати.
Події відбувалися у жовтні, було дуже тепло. Це було 21 жовтня 2003 року. Так, Я, Він – Алла Чорнявська та Олексій Німак. Все відбувалося по «відпрацьованому раніше сценарію”: мій дзвінок до нього, його приїзд до мене, наше спілкування, наш приїзд до нього додому, секс, і після сексу. Я його дуже кохала і поводила себе як цілковита ідіотка (тобто як закохана дівчина). А цього разу після сексу було конкретно жахливо і огидно. Спочатку давай жити, бути разом, квартири продамо свої, одну купимо, будемо жити, а потім… Потім, потім…
Я до нього завжди однаково ставилася – я могла з ним жити і народити йому дітей. Я це взнала, подивившись йому в очі. Інші хлопці не викликали у мене таких думок. Це був перший раз в моєму житті, коли я подумала про своїх майбутніх дітей у зв’язку з молодим хлопцем. Ну раз жити з ним не можна із-за нього ж, то хоч сексом можна зайнятися раз в 3 роки. Але на нервах, і в передчутті того, що тебе виженуть наступного ранку як паршиву собаку. Запропонує таксі таким тоном, що захочеться бігти і бігти від нього ДАЛЕКО. Просто світ за очі. Цього разу він перевершив себе: «Неприваблива, непотрібна, я пожартував». Вранці був дзвінок його друга і він відповів: “Так, це вона. Ну що ж я можу зробити?!. Вона любить сексом займатися”. Ну що це таке?! Навіщо мене обговорювати з друзями?! От чому, чому я не повинна любити займатися сексом хоч і з дебільним, але коханим. Він ідіот! Це було 22 жовтня 2003 року вранці. Я поїхала на маршрутці після пропозиції викликати мені таксі. Тон був як завжди. Цей тон я розшифрувала як завжди – та пішла ти геть звідси. Ні може поснідаємо, ані може тобі каву, чай чи сніданок. Ну не така після сексу і все. До сексу – така, після сексу – не така. І так 11 років. Ага, ага. Халат. Пам’ятаю відкрила на кухні аптечку і пляшку горілки, щоб все запити горілкою і хочь трохи поспати. Халат був на мені. А халат як на мене майже зимовий, а мені не жарко. Красивий. І так, 22 жовтня 2003 року. Я пішла – він не передзвонив. Я прийшла додому. Я завжди відчувала, що він мене інтуїтивно розуміє. “хаваєт” – слово вульгарне, а суть відображає. Завжди було відчуття, що він мене їсть. І я завжди відчувала його, його думки, настрій. Просто кармічний жах. Як жертва на заклання завжди йшла до нього, але сподівалася на позитивний результат. Моя інтуїція мені підказувала, що все, що він каже, все-правда. І любов, і ненависть. Жах… Кармічний жах.
Мені стало до сліз самотньо. Я згребла усі таблетки в кармани халату, відкрила пляшку горілки, випила і лягла полежати. Заснула і мені приснився він, він говорив мені здохни. Дивно і страшно. Я опиралася його словам. Я знала уві сні, що я сплю, я знала, де я і що зі мною відбувається. Страшно стало фізично. Ну що ж ранок настав. Мука, суцільна мука.
Смерть моєї Мами (мені було 11 років), потім роки безсоння, скандали Батька. Постійні моральні катування мене. Скільки разів він п’яний виганяв мене з квартири, я ночувала у сусідів поверхом вище. Сусіди – ректор КТІЛПа і його дружина, дуже статна красива жінка. Вони жили над нами і завжди чули, якщо був скандал. Я приходила до них без дзвінка по телефону, вони і так були вже в курсі. У них 12 поверх, у нас 11й поверх 14 поверхового “циковського” будинка 1975го року здачі в експлуатацію.
І цей Олексій знову знехтував мною. Якщо так, то і не любив зовсім. Не варта я любові ні людської ні Божої. На мене щастя не виписане ?! Пігулок багато в аптечці — може хоч трохи мене обезболять. Не пам’ятаю назв, без розбору запивала все пляшкою горілки. Ах, та ношпа, як без неї. Повело, стало набагато легше на душі. І крокуючи по бетонній підлозі вкритій ковроліном, мені здавалося, що мої ноги йдуть по глибоких снігових кучугурах і простір зменшився до крихітної крапки у мене перед очима. Ноги стали ватяними і мене нарешті повело як п`яну. І стало тепло, добре. В голові запаморочилося. А у ванні набиралася гаряча вода. Я поглянула на стіну в кабінеті, там був його номер телефону……..964 UMC. А що це поміняє?. І так всі 11 років. Точно в’язні «карми-шмарми». Він ненормальний. Набрала мобільний – не відповідає. А в моїй голові я почула чітку його фразу – здохни. Набридли його експерименти з моєю психікою і нлп. Мені стало страшно, я чула його фрази у власній голові наяву… Брєд. Ось відповідь Всесвіту мені його голосом. Я лягла у гарячу ванну і картинка реальності почала мене покидати. Сон навалювався на мене як наркоз. Стало дуже приємно. Душа почала втихомирюватися. І біль знехтуваної жінки змінилася ваблячим дурманом майбутнього забуття. І тут я починаю розуміти, що я засипаю назавжди. Ні, не може бути. Ні… Я захотіла побігти назад, рухи мої були схожі на на біг у воді Чорного моря, дуже повільні. Я злякалася і відчула страх. Страх мене трохи приблизив назад….. до відчутів тіла на землі…Багато зусиль – результату ноль. Я не втрималася і мене затягнуло у воронку. Відчуття легкої кримської жари і розпалених каменів під моїми ногами… Вугілля під голими ногами, то хіба це гаряче і боляче в порівнянні з пекучим болем в серці. Буде просто жарко. Дивлюся на руки і ноги, я знову в халаті.
Все лечу вперед, але ні. Обман. Вниз, темно ставати, все жаркіше і легше. Чорний тунель, двері масивні ковані, метал чорний, різьблені петлі, відразу відкрити не змогла. Відкривається із скрипом і дуже дуже важкі двері. Ой як повіяло жарким чадом… Забуття! Все життя мерзну. Відчуваю там буде добре.Двері я відчинила. Мені в обличчя вдарила спека, кістки почали танути від дивного тепла. Там вдалині на звабливому сонячному березі грала музика — я подумки пірнула туди, секунда і я вже там… Та ні – раптом мене хапають за руки, кудись тягнуть та трясуть. О, знов земля. Очі вдкриваються, бачу довговолосого великоокого ангела та німб, що світиться над головою ангела (а це світло лампи в моій же ванній кімнаті, позаду світло на ангела падає), його білі крила тримють мене за руки та трусять, трусять… Я злякалася — по тверезому наяву Ангел, що я його скажу?! Наводимо різкість — Наталка (дамо ій кличку Ангел), волосся довге, локони, очі великі красиві, блуза біла гарна. Красиво. Халат поряд. Фух я жива. Розбудили.
Що вона казала, я вже не памятаю. Щось на кшталт: «Як ви усі мене дістали, рятуй Вас усіх, та рятуй, то одна, то друга… (цк вона про свою старшу сестру), головою ви думаєте?!!». Вона мене витягнула з ванни, я піддалася, вона ні в чому не винна. І вона знову одягнула на мене фіолетовий халат, гарний, мій улюблений. Я сиджу в халаті, знову мерзну, дивлюся на неї та не беру участі, дивлюся кіно з її участю. Приїхав її мужчина — Валера Беляєв, мабуть колишній розвідник чи просто військовий чи не колишній, а зараз просто директор по розвитку бізнесу в одній з російських корпорацій. Влив у мене майже цілий тазік розведеної марганцовки і почав зі мною говорити. Початок я памятаю.: “Через кого це все?”, свої відповіді я не памятаю, ве стало як у тумані, свої відповіді я не памятаю, нічого не можу згадати….
“Не буду зараз відповідати… Я спати”. Але думки мене понесли в той самий час і в те саме почуття. Валєєра і Наталка усамітнилися у сусідній кімнаті і зачинилися на замок. О секс, нудота.
Дивлячись на цих двох голубків я почала гадати хто кого кине першим, скоріш він її, ніж вона його, так потім і сталося. Ці було його відрядження у Київ, і це був його нетривалий, але правдивий роман, тривале відрядження, тривалий роман. А Наталка вже будувала подумки плани на нього. Ми жінки дуже часто довірливі.
І так. Я почала згадувати як все було з Олексієм.
Я була на другому курсі, це був Інститут міжнародних відносин, київський. І в мене був шкільний друг — Сашка. Наш бабусі, царство їм ненбесне!, викладали у роки Другої світової війни у одній школі, моя — російську та українську літературу, його — математику. І в перший клас нас віддали у одну школу і в один і той же клас. Ми були друзями. Роман мж нами так і не стався.
Сашка був дуже легкий світлий хлопчик завжди. Високий. Кучерявий. Хитрий. Вихований. Романтик. Як із вищих мені невідомих енергій зітканий. Хоча у мене і була золота медаль, а в нього — ні, він був розумніше мене, я це завжди відчувала. З професорської сімї. Він тоді навчався у Нархозі, Інституті народного господарства. І в нього був друг на курсі — Олексій. Олексію подобалася музична група “ВВ”, футбол, і він іздив на червоній Таврії для того, щоб навчитися керувати автомобілем. Про Олексія я чула іноді, але уваги цьому я не надавала. І ось одного прекрасного вечора, коли мій Батько та Ольга (мачуха) були на дачі, а вмене грала музика т були гості, Сашко прийшов до мене разом із Олексієм. Ми познайомилися і він пішов.
Міцний хлопчина, високий, привабливий дуже. Джінси та рубашка у клітинку. Кросовки. Окуляри. Вузька оправа. Кучерявий. Клас. Нагадує тіпаж “перший хлопець на селі”. Визиває приємну посмішку. Йому ще фуражку із квіточкою в руки і гармонь. Ну дуже обаятельний. Навіть зараз після всіх бід, які через нього звалилися мені на голову, навіть після розриву відносин у 2014 році, згадуючи цю мить знайомства, цю мить із юності, я посміхаюся і йому і своїм воспоминаниям про нього.
Це зараз я скажу — в 2019 році — “красивій сельский комбайнер с возможностями доставшимися от отца”.
Я не пам`ятаю виразу його обличчя тоді, але я пам`ятаю його силует на фоні пожежного крана в мойому рожевому підїзді циковського дому на вулиці Тургєнєвській, 27, квартира 21, 5 поверх. І номер свого домашнього телефону пам`ятаю — 2160107. Ну так. “Привіт”, привіт“. На мойому обличчі була звичайна привітність вихованої баришні і не більш. А в душі — це був теплий трепетне сердечний вітер, який мене окутав. Я зачинила за ним двері, і знову посміхнулася собі. Я досі все пам`ятаю. Ага, він мені сподобався.
Але він пішов. Я ж тоді була із хлопцем іншим — із Серьожою. І він був дурак. І мені він добряче набрид. До Сергія я ніколи не відчувала таких теплих сердечних почутів як до Льоші і з першого погляду. Ніколи. Хоч я і займалася снксом з Сергієм з першого курса спеціально, щоб він мене покинув, але звикла і все. Мені дуже подобалася мати Сергія, Тетяна Петрівна, розумна, хитра, досвідчена жінка, у яко було 3 синів і четвртий — чоловік, про нього без коментарів. Виходила заміж я не за Сергія, а за неї, щоб бути поряд. Вона зігрівала як сонечко.
Зараз мені майже сорок років і моє сердце бється якось не так, а через раз і на очі находять сльози, коли я згадую про Олексія: “Ах, потрібно все було не так робити!”. Але ж все кінчено. Рік назад я назвала його “Ешлі”, і дімка почуттів розтанула назавжди. Як у “Унесених вітром” Шарлоти Бронте. І у в мене просто озаріння наступило і в почуттях теж.
Ешлі. Адже його Скарлет кохала все життя, а жила з Ретом Батлером?! А потім до неї “доперло”, що вона його зовсім не кохала, а так замріяна по-дитячому. Так кохала його як іграшку, яку в дитинстві ій не купили, а потім вона виявилася ій не потрібною. Вічни йкохнець і вічний злодей серцеед, як у Валерія Леонтьєва у пісні. Ну просто кармічна пастка, ні влівво ні вправо.
Так от було нам по 18 років, коли ми познайомилися. При другій зустрічі, без інтриги вечора та гучної музики, Олексій мені здався зовсім іншим. З прищиками на обличчі, до яких я відносилася із відразоб. Окуляри, “очкарік” закрутилося у моій голові, але до нього не причепилося. Ноги були кривуваті, але ж і у мене не супермодельні. Навіть, коли він мовчав у ньому відчувався розум і вдача.
Такий чоловічий шарм. Його голос, манера себе тримати, вміння керувати авто, йому завжди світило зелене світло, робив з нього неотразимого красеня, хоча і виглядав він хамовато як сільський жлоб. Але як тільки починав говорити мінус із зовнішністю почигая танути.Його голос мене розшифрував навіть для мене самої. Його голос був рідним. Побачивши його другий раз я зрозуміла, що закохалася.
Ох, Сергій, що х з ним робити?! Не знаю. А що зараз?! Коли мені вже сорок?! Ні. Вже не те, вже нема колищнього кохання, так просто інтерес на кшталт: “В тебе життя не вдалося, ага, ага”, “ну так без мене і не буде в тебе життя”. У чоловіків, які мене покидали чи яких покидала я черз них же, життя із другою половиною так і не склалося. А в мене майже як в усіх, все нормально.
Сердце колотиться — все на сьогодні, самопроцесінг пора закінчувати, я перенервувала. Сашуля — 2 рочки, спить, Вікуля — 6 років, з планшетом. Пора готувати вечерю чоловіку. А чоловік гарний. Але ми – різні — це він так думає. Бісів фіолетовий халат. Добре якщо вивертання себе зсредини назовні та витряхування мені врещті-решт допоможе подолати постійні депресії та швидше думати, я готова розказати все і випустити все, що зі мною було у світ. Може мені стане легше.
Адже — це я. Моє життя. Моя правда. І це моя хоч і не реалізована любов з минулого життя. І це все реальні люди. Їх слова та характерри неприкрашені. … Це моє сердце.
Не зразу — поступово все згадується. Я памятаю він подарував мені 3 троянди у корзині майже під кінець нашого нетривалого роману, про що я, навіть, і не догадувалася.Я довго їх зберігала – 10 років після того, як він мене кинув. Як там співала Лариса Доліна 3 троянди червоних – це любов, троянди чорних — це до розставання. А потім викинула їх… Викинула, коли мені було вже 30 років, і я як і раніше була одна і про нього думала. Потім шкодувала. Троянди були невеликі, недорогі, червоні. Але я танула їх споглядаючи, навіть, коли вони засохли.
Побачень було десь 10 тоді в юності, дуже яскравих. Я вже не все чітко пам’ятаю. Я памятаю відчуття. Як я нервувалася кожного разу перед його приходом, як я прибирала в квартирі на Тургеневській, мила пілогу, сама приймала ванну, все підбирала, що одіти, мені все не подобалося. Я переживала, що у мене не було грошей на пластику — ніс у мене був як у Анни Ахматової точно-тонісінько. Я так комплексувала черз мій ніс. Я хотіла бути красивою для нього. Але в певному ракурсі я була дуже гарнеька. У мене була красива фігура, і досі красива, красиві груди, хороша шкіра, темнорусе волосся, темно-карі очі, незрівняна посмішка.
А ось і наш перший раз я згадала… Був сильний дощ. Осінь. Памятаю їхали на його червоній таврії, під коробкою передач була величезна ддірка. Їхали до нього на дпчу. Я у білому кашеміровому пальто, на платорах модних терецьких замшевих. Коротка чорна спідниця, кофта. Їхали на швидкості і на мене з цієї діри вибризгивается брудна вода з калюж. Дуже символічно, якщо розглядати це як знак. Але тоді я не звернула на це уваги. Про себе тільки посміялася. Пам’ятаю його дачу, 2х поверхову. Пам’ятаю, він меблеву стінку збирав по схемі. Квадратура на дачі маленька була. Пам’ятаю керамзит на балконі другого поверху. Пам’ятаю обійми, секс, свої почуття. Все пройшло на ура, з його боку теж. Невже я у нього перша, ну не знаю, не вірю. Шифрований хлопець. Але шифр знаком мені. Він у мене точно не перший. Він був другий. Першим був Сергій. За якого я потім вийшла заміж з горя, коли Льоша мене кинув. Думала, зможу згадати все побачення в хронологічному порядку, але немає. Пам’ять повертається дуже дуже поступово.
Приїжджав він до мене не часто. Після навчання і обіду. У них була домробітниця. Їм всім готувала. Жили вони на вул. Старонаводницькій. Це ну дуже крутий Печерськ, крутий номенклатурний. Там отримав квартиру татів друг мого батька Михайло Міфодіевіч, дуже відомий адвокат, радник Президента Кравчука з юридичних питань, і посвідчення Адміністрації Президента у нього було під номером два. Помер він після допиту в прокуратурі у справі Гонгадзе. Вийшов на балкон пити чай, дружина принесла чашку, а він уже мертвий. Він мені снився в білому костюмі двобортному, фасон, як він любив носити. Йде посміхається в темряві, а сам весь світитися і костюм білий. Легка смерть, але рання. Він заслужив її. Дуже позитивна людина. Дуже розумний і мудрий, що для чоловіка вкрай рідко.
Ах, да Льоша. Туалетною водою або парфумами він не користувався. Особливим не модничає. Я любила його картату сорочку – клітина дуже дрібна, синьо-біло-блакитна або червоно-блакитна. На ній я помітила дірочку ззаду – і відразу кажу давай зашию. А він – почервонів, і каже: «не треба” і дивно зиркнув на мене дуже різко крізь свої окуляри. Тільки після 10 років прокручуючи все, що я пам’ятала, кадр за кадром, фраза за фразою, щоб зрозуміти чому він пішов і не повернувся, я зрозуміла – «нитка і голка» – серезно почуття, а дівчата ще й чаклують так пришивають коханого до себе, прям у нього на очах.
А я цього не знала. Я, у якій руки, вибачте на слові «не золоті» в плані шиття і готування їжі, я це запропонувала інстинктивно. Я пам’ятаю цей кадр: він сидить, я – стою поруч. Ми сиділи на балконі у мене вдома на Тургенєвській. І дивилися на пейзаж. 9 поверх. Центр міста Києва – площа Перемоги. Ми слухали музику, цілувалися. Погода була чудова, сексом не займалися. Хоча може і так я вже й не пам’ятаю. Я одягнена була в джинси кльош, зелене боді мамине. Я була такою тупою в жіночому плані, Боже, Боже. Мені б ця година стрибнути в те тіло і час з моїми мізками, досвідом і можливостями. Він був би мій. За місяць. Навіть проти волі його батька. Тепер, коли мені сорок, я розумію, що вже пізно.
Пізно треба спати, нехай він мені присниться.
***
Для того, щоб подивитись інші оповідання, перейдіть за посиланням.
